Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Мені важко в цій школі, там дуже високий рівень, я ж раніше теж не дала собі ради, із цього все й почалося. Так чи сяк, воно мені точно не допомогло. А що, коли все почнеться знову?

— А якщо піти до іншої школи?

— Ще раз?

— А до старої?

— Мабуть, це неможливо.

— Чому?

Наталія зітхнула.

— Не знаю. Але це якось по-дурному.

— А от і ні. Ти багато пропустила, доведеться надолужувати, може, ти трохи знизиш планку?

— Може. А що із твоєю школою?

— А що може бути? Я ж іще не народила, а потім побачимо. Чого здіймати бучу. У мене там усі халявщики, може, і до мене поставляться поблажливо.

— Я б на твоєму місці поговорила з директоркою.

— Наталіє, на все свій час. Я ще навіть у лікаря не була…

— Що?! Як це — не була в лікаря? — Наталія відклала фотографії й підвелася.

Нотації мені читатиме, чи що? — подумала Лінка.

— Ну, не була, — знизала плечима. — Бо я не знаю, що йому сказати.

— А що ти маєш йому сказати, крім того, що ти вагітна, і він повинен тебе оглянути?

— А якщо він запитає, де батько дитини й таке інше?

— То скажеш, що на роботі. А чого це має його цікавити, до біса? Лінко, ти справді повинна піти на огляд.

— Знаю, — зітхнула Лінка. Вона розуміла, що подруга права.

Коли подзвонила її мати, Адріан зрозумів, що таємницю викрито. Що всі вже знають. І тепер це все — лише питання часу. Відклав етюдник. Натхнення однаково не було.

— Доброго дня, Адріане. Здається, ми повинні поговорити.

— Звичайно, — видушив він.

— А поки що, будь ласка, дай мені номер телефону твого тата.

— Тата немає у Варшаві.

— А коли він повернеться?

Не міг же він брехати.

— Сьогодні. Сьогодні повернеться.

— Ага, це добре. Продиктуєш мені номер?

Продиктував. А що було робити? Лінчина мати роз’єдналася. А він сидів у кімнаті, міркуючи, що можна зробити. Утекти? Вистрибнути з балкона? Знову напитися? Що, до біса, можна зробити? Був ранок, батько повертався по обіді. Доти він у безпеці. Вирішив почекати на розвиток подій і не здаватися передчасно. Відклав етюдник і взявся до малювання. Це Адріан любив найбільше. Може, це дозволить йому не думати й перечекати. Не наробити дурниць. Він їх уже однаково забагато накоїв… Подумав, що батько його якось від цього… порятує. Звільнить. Принаймні скаже, що робити далі. Блін, якщо батько вважатиме, що йому не треба їхати вчитися до Лондона — нічого не вдієш, він погодиться! Навіть, якщо накаже з нею одружитися… Ні, ну це ж дурниці, ми ж не в дев’ятнадцятому столітті живемо, щоб у таких випадках треба було конче женитися.

Коли витягав чисте полотно із шафи, звідти випала картина. Лінчин портрет. Один з перших портретів, який він з неї намалював. Світло-каштанове кучеряве волосся (ще не руде), легенька усмішка, вуста, які він так любив. Навіщо вона це йому зробила? Навіщо зіпсувала їхнє кохання? Адже вони могли бути разом щасливі. А тепер? Навіть розмовляти з ним не хоче. Відразу вирішила, що він… от-от. Найгірша людина на світі. А це ж не його провина! Він теж повинен вирішувати, що буде далі, правда? Чи те, що вона завагітніла, автоматично означає, що він мусить займатися дитиною? А що, якби було навпаки? Якби лише він хотів дитини? Чи народила б вона лише тому, що він хотів? Певне, що ні. Бо жінки сприймають дітей, як власність, наче це тільки їх стосується. І дуже дивуються, що хлопець від слова «дитина» не підстрибує від радощів! Дуже, дуже дивуються!

Увіпхнув полотно до шафи. Не хотів навіть дивитися. Може, слід його перемалювати. Він не хотів, аби щось нагадувало йому, як могло бути, якби вона не виявилася такою дурною! Такою безнадійною дурепою! Витягнув інше. Заходився малювати, як шалений. «Я ще всім покажу! — думав. — Ще побачите!»

Лінка поверталася від Наталії пізніше, ніж планувала, ще й телефон розрядився на додачу. А залишилася там на довше, бо нарешті разом з дівчатами вибирали фотографії для виставки. Дівчата так ними захоплювалися! Розклали їх на широкому столі, і вже це виглядало, як виставка! Чорно-білі фрагменти облич і тіла. Вуста. Очі. Руки. Ступні. Кісточки рук і ніг. Волосся. Неймовірно. Лінка усвідомлювала, що попри брак досвіду, вона обрала важливу тему й добре впоралася із завданням. Вона не зіпсувала фотографії, найважливіше було повідомити. Вона фотографувала аноректичок і булімічок так, наче то були звичайні дівчата. Бо вони й були звичайними дівчатами, принаймні їй хотілося, щоб глядачі в це повірили.

Тоді хтось приготував холодний чай з малиною, іще хтось салат, і раптом зробилося дуже пізно.

Лінка хвилювалася. Може, тому, що усвідомлювала, що розмову з рідними не закінчено. І що тепер суперечка з мамою, яка сердитиметься через її запізнення, буде ще важчою. «Хоч би все було добре, — подумала із притаманним їй оптимізмом. — Хоч би взагалі ніхто не хотів зі мною розмовляти про цю незаплановану вагітність, яка всім довкола ускладнює життя, про мою недосвідченість, молодість і цілковиту безвідповідальність, та ще про батька дитини, який хоч і відомий, але разом з тим його мовби й немає». Лінка відчула, що дуже втомилася. І добре знає, що продовження розмови мусить бути, але їй так хочеться, щоб це сталося не сьогодні. Від початку вагітності вона боролася із сонливістю, може, це було навіть гірше, ніж напади нудоти, бо вони швидко минали, а от спати хотілося постійно. Лінці здавалося, що вона ходить і позіхає, і що спання зробилося її улюбленим заняттям, хоч вона ніколи не була такою сплюхою, як, приміром, дехто з її подружок. А тепер? Вона заплющувала очі й мріяла про м’якеньку постіль. Мабуть, якби їй запропонували: піти на вечірку чи лягти спати, вона б обрала останнє (щоправда, на вечірки її останнім часом не запрошували, тож вибирати не доводилося — вона просто собі спала досхочу та й годі).

Обернула ключ у замку й почула чиїсь голоси. А тоді ввійшла до кімнати й побачила, що всі сидять біля столу. О ні.

Мама. Адам. Адріанів батько. І сам Адріан.

О Боже. Ні, не сьогодні. Але все вже відбувалося, і немає на те ради.

— Добре, що ти прийшла. Де тебе носило? — запитала мама. — Я тобі дзвонила.

— Сорі. Телефон розрядився. Я була в Наталії, у центрі.

— Ти не повинна так вештатися вечорами. У твоєму стані…

Ні, вона точно цього не витримає довше.

— Припини, мамо, зі мною все