Молоко з медом - Іоанна Ягелло

А Єва собі Кота з голови не викинула. Навпаки, думала про нього дедалі частіше. Тим більше, що зажевріла надія на те, щоб покинути рідний дім. Надія на нормальне життя.

Ну, а той другий раз, коли вони прийшли сказати про весілля, і про те, що Єва Житеме в нього, і коли прийшли разом з мамою Кота, яка задля цього приїхала з-під Варшави — тоді вже була справжня катастрофа. Жахливий вибух. І через віщо? Чому? «Який він страшний, — подумала тоді Єва. — Він… він як фашист».

— Що ж, це ваше рішення, — мовила мати. Світло лампи відбивалося в скельцях окулярів, як у двох дзеркалах. — Щоб потім не жалкували.

Батько, після того вибуху, уже тільки мовчав. Мовчав, коли віталися, тоді репетував, тоді знову мовчав, а коли вони сказали про весілля — просто вийшов з кімнати.

Кіт наче прикипів до крісла, а Єві було соромно, так жахливо соромно.

— Чому ви мене так не любите? — спитав Кіт, як завжди відверто. — Бо ваш чоловік… Я розумію. Це нелегко.

— Та ні. Хіба?

Єва нічого не говорила, як завжди. Просто соромилася.

— Може, ви не повинні так поспішати. Шлюб — це серйозна річ.

— Я серйозний, — відказав Кіт. — І кохаю Єву.

— Ти вагітна, Марисю? — мати проігнорувала Кота й утупилася поглядом у доньку, пронизуючи наскрізь, наче лазером.

І тоді Єва сказала. Це було геть на неї несхоже.

— Ні, мамо, не вагітна. А якщо ти так ставишся до мого нареченого, то взагалі не приходь на наше весілля! Ані ти, ані батько! Ага, і не кажи мені «Марисю». Мене звуть Єва. Ходімо, — і потягнула його за руку. На столі зали: шилося блискуче шлюбне запрошення. Молода пара: вона в серпанку, у гарній білій сукні, він — у темному костюмі, обоє оточені сердечками й квіточками. На запрошенні, а невдовзі й у дійсності.

І що — тепер просто так їй подзвонити? Тоді, відразу після розмови, вона зібрала всю свою мужність, подзвонила й попросила пробачення. І ще раз запросила маму на весілля. Лише її, бо про батька не було й мови. Але мама, зрозуміло, не прийшла. Не допомагала їй вибирати сукню чи букет, не укладала весільного меню. Навіть не обняла. І взагалі не з’явилася, хоч Єва до останнього сподівалася, що та передумає. А весілля… Воно було справді чудовим. От тільки Єві чогось, чи то пак, когось на ньому бракувало. Вони жодного разу не розмовляли після того дзвінка. Ані про її шлюб, ані як їм живеться. І вже точно не про те, що сказав їй батько.

Подзвонила. Приїхала. Батька, на щастя, не було. І Єва видушила:

— Я вагітна, мамо.

Усе мало бути не так… Вона сподівалася, що мама все-таки зрадіє. Бо ж вони з Котом були разом, щасливе й любляче подружжя. Сім’я. Дім.

— Ах, яка чудова новина!

Єва не була певна, та їй здавалося, що в материному голосі вчувалася іронія.

— А твій університет?

— Я довчуся, мамо. Захист у травні. Ще встигну.

— От і чудово.

Вона ще хотіла їй сказати, що збирається залишитися на кафедрі, писати дисертацію, але не наважилася. Боялася, що мати її висміє.

— А майбутній татко радий?

— Так, — відповіла донька.

— Це добре. Ага… і не думай собі, що я доглядатиму твою дитину. Тобі відомо, що я працюю.

Звісно. Вона завжди працювала. Журналістка у великій загальнопольській газеті. Робота завжди стояла на першому місці, навіть тоді, коли Єва була маленькою. Робота й батько. Тільки ці дві речі й були для матері важливими. Ні, вона не сподівалася, що мати доглядатиме її дитину, але… чекала, що та скаже щось ніжне. Будь-що.

Усе мало бути не так. Після цієї розмови Єва повернулася додому дуже пригніченою.

— І як усе було? — спитав Кіт.

Єва лише похитала головою.

— Ти ж знаєш, яка вона. Сам бачив. Батько налаштував її проти тебе, а власної думки в неї немає.

— Знаю, — зітхнув він. — Ходи до мене. І не переймайся більше. У нас буде дитина, і це найважливіше. Я збираюся взяти кредит на будинок, знаєш? Дитині потрібен садок, якийсь простір. Звичайно, де-небудь за містом, але щоб було гарне сполучення із Краковом. Що скажеш?

Єва не знала, що сказати. Трохи цього всього було забагато. Думала про омріяну дисертацію. Але за таких обставин, мабуть, доведеться про це забути…

Наталія переглядала фотографії, які привезла їй Лінка. На них були дівчата з реабілітаційного центру, точніше те, що в них найкрасивіше. В однієї вуста, в іншої руки й навіть вухо. Але не могла на них зосередитися, бо слухала розповідь про родинну драму.

— А ти знаєш, про що вона мене спитала? Знаєш, яким було перше питання?

— Ні, не знаю, — відповіла Наталія, вдивляючись у фотографію із зображенням своїх очей. Гарні очі, з густими віями й чітко окресленими бровами. За легенькою вуалькою.

— Як це взагалі сталося. Розумієш? Як це ВЗАГАЛІ сталося.

— Тобто, вона не знала, що ти з ним спиш?

— Мені здавалося, що це зрозуміло.

— Мабуть, не для матерів, — цього разу Наталія піднесла ближче до світла фото долонь Агнешки, дівчини, котра змагалася з булімією. Червоний лак на чорно-білому фото був темно-сірим, але це добре передавало красу гарних, старанно пофарбованих нігтів.

— Дай спокій! Вона була в щоці. Адже не щодня довідуєшся, що станеш бабусею. Але… Як вона відреаіувала на те, що зараз між тобою й Адріаном?

Лінка знизала плечима.

— Ніяк. Я нічого їй не сказала. Ну, якось… вона так мене рознервувала, що не було нагоди. Чесно. Мені хотілося, щоб вона собі пішла.

— Ой, Лінко, ти маєш їй сказати.

— Та знаю. Найбільше боюся, що вона сама йому зателефонує, або його батькові, хоч, на щастя, не має його номера. А знаєш, мені тут добре! — спробувала змінити тему. Роззирнулася навколо. Перебування на природі, мабуть, добре впливає на всіх, у кого є якісь проблеми, тож і для цих дівчат це важливо. — Тут так гарно, справді.

— Так. Знаєш, мені взагалі не хочеться повертатися додому. Я розумію, що це дивно. Здавалося б, кожен тільки й мріє, щоб опинитися вдома, але це не так. По-перше, нам тут допомагають, щодня якісь заняття, підтримка, у всіх нас схожі проблеми, тож є з ким побалакати. По-друге, ти сама сказала, що тут гарно. Ця тиша й природа справді діють заспокійливо. А по-третє… гм, здається, що мені буде складно повернутися до школи й звичайного життя. Я боюся, що не впораюся, не дам ради.

— Та що ти.