Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Найщиріша правда, — закивав пан Антоній, накидаючись на відбивну. — Чоловіки, зрештою, теж. Диви-но, яке я відростив черевце! Так мене Стася смачно годує!

— Ну, але ти виглядаєш дуже добре, — продовжувала Стася. А позаяк вона повторила це не вперше, Лінка подумала, що в цьому щось таки є. Хоч це непогано.

— А ти якась кругленька. Не вагітна часом?

Що? Звідки пані Стася знала? Вона ж не могла…

— Вагітна, — тихо відповіла Лінка. — Я… саме прийшла вам сказати.

— Мої вітання, — зраділа Стася. — Коли весілля? Бо ви, здається, ще неодружені? Гадаю, ви нас запросите на цю велику урочистість, га?

Боже, що вона їм скаже? Лінка спробувала щось вигадати, добрати якісь слова, які пояснили б ситуацію, а тим часом колупала виделкою картоплю.

— Дехто каже, що не варто поспішати, але я вважаю, що весілля — це весілля. А твій обранець радий?

Дедалі гірше. І тоді Лінка заплакала, хоча їй зовсім цього не хотілося, тим більше, що вони навіть не доїли друге. Почала ридати так гірко, як не плакала жодного разу від самого початку, навіть тоді, коли Адріан пішов, навіть після розмови з його батьком, ніколи. Плакала, ридала, схлипувала.

А вони сиділи й мовчали.

— Пробачте, — сказала Лінка нарешті. — Справа в тому, що він… він не хоче дитини.

Пані Стася так обурилася, аж підвелася.

— Ах, негідник, покидьок такий! Ти чув, Антосю? Не хоче дитини? Бодай він у пеклі смажився!

— Як у пеклі смажитиметься, то не сплачуватиме аліментів, — розсудливо мовив пан Антоній.

— Антонію! — вигукнула обурена пані Стася. — Про які аліменти ми тут говоримо! Він має опікуватися дівчиною й дитиною, хіба ні? Ти ж про це таки щось знаєш!

Пан Антоній знав. Він багато років прожив із жінкою, якої не кохав, бо в них була дитина.

Пан Антоній натоптав собі люльку, але тоді передумав і не закурив.

— Не варто… Ще дитині зашкодить. Пізніше закурю, — озвався. — Але… дещо скажу. За моїх часів існувало щось таке як честь. Коли хлопець зустрічався з дівчиною, і мала народитися дитина, то справою честі було оженитися. Не завжди то було кохання. Але честь була. Обов’язок.

Він затягнувся нерозпаленою люлькою.

— Це було зрозуміло, — додав старий. — Ви ті часи зневажаєте, — продовжував він, — мовляв, жінки були нерівні в правах із чоловіками… Але такого, як тепер, не було. Люди, мов якесь перекотиполе. Вітер віє — то вони туди й сюди. А слово «честь» узагалі не існує.

— Але, Антосю, може, хлопець просто злякався.

— Дай Боже, щоб так. Оце жевжики так бояться? Я знаю, бо й мій син такий… Щоб їм ніхто життя не псував, щоб усе було, як вони хочуть, наче те життя якесь вигадане. Не можуть прийняти того, що життя дає…

— Ми погоджувалися з тим, що вони приносить.

— Звичайно, — вигукнув пан Антоній. — Свята правда, Стасенько. Бо ми пережили війну, то брали від життя те, що було, і люди взагалі почувалися щасливими, що живі, а як дитя народилося, то й удвічі щасливіші, навіть коли часи скрутні були.

— Не сумуй, — мовила Стася. — Він повернеться. Подумає й повернеться. Ну, і не забувай, що ти завжди маєш нас. Радо допоможемо, зрештою, ми ж однаково нічого не робимо.

«Так, — подумала Лінка. — Бо вони старенькі й хворі».

— Звісно, ми вже в літах, — проказала пані Стася, наче відгадавши Лінчині думки, — але, як бачиш, іще при силі. Тож якщо потребуватимеш прадідуся й прабабусі…

Від зворушення Лінка знову ледь не розплакалася.

— Дякую, — тільки й мовила вона. — Дуже вам дякую.

Лінка поверталася з вулиці Нобеля і якось несвідомо звернула в бік «Білих мишок». Та й не дивно, адже вона так довго там працювала. Раптом збагнула, що від червня зовсім не спілкувалася з Рутою. Цікаво, що в неї? Мабуть, уже народила дитину? Її колишня шефиня була вагітна, і в неї теж були проблеми із хлопцем. До Лінки раптом дійшло, що коли вони розмовляли востаннє, і Рута була сумна й сердита, бо її хлопець заявив їй, що дитина — то її забаганка, так-от, ще тоді Лінка подумала, що зовсім не розуміє, як так можна вчинити. А тепер опинилася в такій самій ситуації! Звісно, Рута була старшою, але батька для дитини обрала схожого на себе. Лінка усміхнулася від думки, що вони зараз зможуть про це поговорити. Дівчина знала, що кав’ярня влітку якийсь час мала бути зачинена, бо Рута кудись виїздила, тому й Лінка під час канікул у «Мишках» не працювала, але сподівалася, що шефиня вже повернулася.

На жаль, на дверях «Білих мишок» виднів напис «Зачинено на невизначений термін». Їй стало сумно, бо Лінка інтуїтивно відчувала, що це не віщує нічого доброго. Спробувала зателефонувати до Рути, але телефон німував, тож написала до неї на месенджер. Трохи почекала, спробувала зазирнути досередини, але в приміщенні було темно. Рута не озивалася, і Лінка поїхала додому.

Рута лежала у відділі патології вагітності вже три тижні. Лікарі робили все, аби малюк народився якомога пізніше, бо вже було зрозуміло, що пологи відбудуться передчасно. Дівчина заплющила очі. Живіт болів, та найгіршим виявилося те, що відбувалося на сусідніх ліжках. На одному лежала дівчина, яка ледь не плакала від болю. Перейми тривали вже кільканадцять годин, але занадто слабкі, щоб везти її до родзалу. «Якщо це слабкі, то якими будуть сильні?» — перелякано думала Рута. На двох сусідніх ліжках сиділо двійко дівчат після викиднів. Одна без кінця плакала, а друга втупилася у вікно. Вона сиділа нерухомо годинами й отямлювалася лише тоді, коли приходила медсестра. Друга без кінця говорила, розповідала всім, що це вже третій викидень поспіль, а перше дитя померло, щойно народившись, і взагалі в неї більше немає сили. Рута теж не мала сили це вислуховувати. Вона б уже хотіла народити, хоч і добре розуміла, що кожен тиждень, навіть кожен зайвий день для її дитини на вагу золота. Тобто на вагу життя. Старалася якось відволікатися від цього, робити будь-що, аби тільки на все це не дивитися й не слухати. На щастя, іноді приходив Вітек. Якби не це, вона б, мабуть, збожеволіла. Хлопець саме заходив до палати, несучи дві пляшки мінералки і якусь таємничу торбу.

— Привіт, Ру, — сказав він. — Як там Бумчик?

Їхній синок, якого вони наразі називали Бумчиком, бо геть не могли дійти згоди, яке обрати йому ім’я, наче почув татів голос, бо добряче буцнув маму в живіт.

— Добре, дуже добре. Ти знаєш, що