Молоко з медом - Іоанна Ягелло

І тоді Оскар розплакався. Може, цього й не було видно, бо він звик тамувати плач, але очі йому пекли й щось так здушило горло, що це, мабуть, таки був плач. «То он, як люди плачуть», — подумав хлопець. Але тоді схаменувся, зрештою, у нього от-от поїзд.

— Але, мамо… а цей дім… тобі його не шкода?

— Знаєш, найгірше, що це смішні гроші. За них у Варшаві хіба що однокімнатну купиш. Але мені здається, що не можна так прив’язуватися до речей. Запам'ятай: прив’язуватися можна тільки до людей.

— За скільки ти його продаєш?

Мати назвала суму, і Оскар подумав, що це так небагато за такий гарний будинок. І що йому справді буде шкода. Блін, от реально шкода. А з іншого боку… мама, звичайно, мала рацію. От тільки — як вона житиме у Варшаві? Вона ніколи не мешкала в місті, завжди любила природу, ліс, прогулянки. А він уже якось звик. Усміхнувся. Загалом так, він теж цього хотів. Хотів, щоб вони переїхали разом, і щоб він зміг чогось досягнути.

— Мамо… але ж не однокімнатну? — запитав. — Може, маленьку, але все-таки двокімнатну?

— Звичайно, — відповіла мати. — Я пожартувала. Може, твій батько позичить, якщо забракне.

Авжеж, бо ж батько мав гроші. Сам мешкав у своїй шикарній квартирі… Без жодних зволікань сплачував великі аліменти. Може, він і справді трохи їм допоможе. Цікаво, чи відомо йому щось про ці плани?

У поїзді Оскар сидів як на голках, міркуючи: розповісти про все батькові чи ні. Йому не хотілося, аби той подумав, наче син благає допомогти. Але так чи сяк — можна спитати, чи батько не позичить йому трохи грошенят? Він навіть не уявляв собі, як це зробити, бо давно в нього не був. Потому, як минулого року Оскар повернувся до матері, батько на нього образився. Не міг зрозуміти, чому син покинув хороший ліцей. Навіть сказав, що Оскар зневажає все, що він, батько, може йому дати. А син нічого не зневажав. Просто хвилювався через маму, от і все. І добре знав, що завдяки ньому мама перестала пити, почала ходити на зустрічі «Анонімних Алкоголіків» і взагалі взялася за себе. Усе-таки це було можливо, справді.

— Сину! — батько обняв його, а його супутниця чекала, щоб привітатися.

— Оскарчику! Цьомчик! — і розцілувала його в обидві щоки. Гм, він ніяк не міг до неї звикнути, але вона анітрохи не змінювалася. Йорк, який дзявкотів на нього від порога, теж досі був живий.

— Як справи? — батько уважно глянув на нього.

— Добре. Дайте хоч рюкзак зняти, — пожартував хлопець.

Може, усе склалося як склалося, у батька така дружина, а не інша. Возить песика до спа-салону. Та загалом він скучив за татом.

Потому вони вечеряли, і Оскар не міг вирішити, коли почати цю розмову — відразу чи пізніше, коли вони з батьком залишаться самі. Мабуть, як будуть сам на сам. Маріоля могла почуватися незручно. Бо все-таки то була розмова про матір. Нагода з’явилася навіть швидше, ніж він сподівався, бо Маріоля сказала, що йде на фітнес, і залишила їх удвох.

— Пива хочеш? — спитав батько.

— Чом би й ні, — відповів Оскар. Пиво він любив, але, звісно, коли жив з мамою, то навіть не дивився на алкоголь.

— Твоя мама сказала мені… що хоче продати будинок, — озвався батько, наливаючи пиво до склянки.

— Ага… то ти вже знаєш.

— Знаю. Та мені здається, що це погана ідея.

— Чому, — заперечив Оскар. — Мама хоче… переїхати до Варшави.

— Послухай… сину. Я це все обміркував. Гроші від продажу будуть просто смішними. Чесно, смішними. Вона продасть його за половину заявленої ціни. І що? А це таки будинок… І гарна місцевість… Я цілий день про це думав, усе обраховував.

— Тобі відомо, що мама не п’є?

— Так. І я дуже цьому радий, — відповів батько й зробив ковток зі склянки, а Оскар подумав, що можна пити просто задля задоволення, і що для декого це в якийсь момент закінчується й переростає в проблему. Зробив і собі великий ковток. Для нього це теж було задоволення.

— У мене є гроші, — батько на мить поставив склянку на стіл, немовби ця інформація вимагала, аби її підкреслили відповідним жестом. — Куплю вам квартиру. Невелику, бо дуже багато грошей у мене немає. Запишу на тебе. Житимеш із мамою, а далі… побачимо.

Оскар відчув, що піна стала йому в горлі.

— Як це? Ти купиш мені квартиру?

— Ти ж уже повнолітній. Чом би й ні? Ну, і я не хочу, щоб мама продавала будинок. Може, вона колись вирішить туди повернутися. А якщо ні — завжди можна продати. Я… я вам завинив. А тобі точно.

Оскарові, незрозуміло чому, зробилося прикро. На мить майнула думка, що батько хоче відкупитися за свою провину.

— Крім того, квартира — це завжди інвестиція. Ти будеш забезпеченим.

— Так, авжеж. Але… ти серйозно?

— Звичайно. Я вже дав оголошення до трьох агентств. Розумію, що ти, може, не віриш, але я дуже радий, що ти будеш у Варшаві. Ти ж мій син. Можеш думати про мене, що завгодно, але не забувай: батько — це батько. І я знаю, що мама дзвонила до твого ліцею. Приємно, що вона теж вважає, що ти повинен туди повернутися. Скласти випускні, вступити до університету, а які в тебе там перспективи?

— Спасибі, тату, — сказав Оскар і подумав, що зараз знову розплачеться. Бо він і сам про це часто думав, але за рік жодного разу не звернувся із цим до батька. Він знав, що має повернутися, що там, у містечку, нічого не доб’ється. От тільки маму не хотів залишати… А тепер усі його проблеми вирішаться.

— То як, ще по пиву?

— Чому б і ні, тату, — відповів хлопець.

Каська була сердита. Ні, навіть не так! Вона була розлючена, просто жахливо, аж казилася. Слів нема! Тому без кінця дзвонила й дзвонила до Лінки, доки та не взяла трубку. Бо з ким ще поговориш, як не із сестрою?

Домовилися зустрітися в «Бордо». Коли Лінка ввійшла досередини, Каська саме писала есемески. Лінці відразу спало на думку, що сестра виглядає так, наче от-от вибухне.

— От блін горілий, — пробурмотіла вона, але так голосно, що пара, яка сиділа неподалік, негайно озирнулася.

— Касько! — дорікнула Лінка. — Що з тобою? Між іншим, привіт. Що сталося? Що відбувається?

— Зараз скажу. Пиво, —