Вітіко - Адальберт Штіфтер
На верхньому краї того столу сидів чоловік, що мав десь від сорока до п’ятдесятьох років. З-під його складчастого чорного плаща визирав світло-коричневий нижній одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двоє чоловіків, і він розмовляв із ними.
— На луку Ґлур ідіть о п’ятій годині, — казав він, — тоді з половиною ви зможете впоратись.
— Авжеж, — мовив один із чоловіків.
— Ви повинні обстругати зрубаний ліс з сонячного боку і зміцнити кутки, — наказував він далі.
— Так, — мовив другий чоловік.
— Ну, а тепер ідіть і повідомте мені, коли зробите.
Чоловіки пішли до дверей і вийшли.
Чоловік, що сидів за буковим столом, тепер дивився на Берту і Вітіко двома великими синіми очима.
Берта ступила кілька кроків до нього й промовила:
— Батьку, ось хлопець, що прийшов у ліс, іде за своїм щастям і хоче скувати собі долю. Сьогодні неділя, тож він спочиває і молився в лісі. Я розмовляла з ним на луці Шпер і привела його тобі.
Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:
— Ласкаво прошу до мого дому!
— Я приймаю ваше запрошення, — сказав Вітіко, — і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.
— Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, — припрошував господар, — і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.
— Мене звуть Вітіко із Пржица, — представився Вітіко.
— Я Генріх, — назвався господар.
— Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, — пояснила Берта.
— Якщо ви, Вітіко, — сказав господар, — по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.
— Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, — відповів Вітіко.
— Тут ви маєте слушність, — погодився Генріх, — а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?
— Завтра вранці я їду далі, — заперечив Вітіко, — та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.
— Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, — запевнив Генріх.
Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:
— Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.
Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.
— Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? — запитав батько.
— Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, — відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.
— Вюльфгільто, — звернувся до неї Генріх, — наш гість — молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.
— Тож ви знали мого батька? — здивувався Вітіко.
— Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, — відповів Генріх.
— Ми знаємо добру й милу Вентілу, — додала жінка, що зайшла, — а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.
— Я її син, — підвівся Вітіко, — а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.
— У цьому домі їх не було ніколи, — поправив його Генріх, — зате вони були в іншому.
— Тож дозвольте нам привітати
