Ґолем - Густав Майрінк

— Я радий, що ти не можеш знайти тієї дурної голови, — буркотів Фрізландер.

Художник стояв, прихилившись до стіни, його обличчя то яскраво освітлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву — він короткими затяжками розпалював від сірника люльку.

Прокоп сердито відмахнувся і схилився ще нижче, ледь не вклякнув на бруківку.

— Тихо! Хіба нічого не чуєте?

Ми підійшли ближче. Він мовчки тицьнув на решітку стічної канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звуків у надрах канави.

Нічого.

— Що то було? — прошепотів нарешті старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.

На крихітну мить — доки серце робить один удар — мені здалося, ніби хтось там, унизу, ударив долонею по залізній блясі — майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моїх грудях далі бриніло відлуння спогаду й поволі розпливалося нез’ясовним страхом.

Кроки, що долинули знизу вулички, розсіяли те враження.

— Ходімо! Чого тут стовбичити? — підганяв Фрізландер.

Ми рушили уздовж будинків.

Прокоп неохоче приєднався до нас.

— Голову даю на відсічення, там хтось кричав у передсмертному жаху…

Ніхто йому не відповів, але я відчув, як підступний німотний страх скував нам язики.

Небавом ми вже стояли перед вікном кнайпи, заслоненим червоними ґардинами.

САЛОН ЛОЙЗИЧКА

Нинька великий концерт

— було написано на картонній вивісці, обклеєній по краях вицвілими світлинами легковажних молодичок.

Не встиг Цвак взятися за клямку, як вхідні двері відчинилися досередини, і дебелий, вайлуватий чолов’яга з напомадженим волоссям, без комірця, з зеленою шовковою краваткою, пов’язаною на голу шию, у камізельці, унизаній вервечкою свинячих зубів, зустрів нас, глибоко кланяючись.

— Те, те, ото гості! — улесливо примовляв він, а тоді додав, обернувшись до переповненої зали кнайпи: — Пане Шафранек, шкварте марша!

У відповідь долинуло деренчання, ніби щур пробігся фортепіанними клавішами.

— Те, те, які гості! Які гості! Погляньте-но лишень! — мурмотів чолов’яга, запопадливо допомагаючи нам роздягатися. — Так, так, нинька в мене зібралося все поважне високе панство краю, — відповідав він тріумфально на німе здивування Фрізландера, коли в глибині кнайпи на своєрідній естраді, відмежованій від столиків поруччям і сходинками на дві приступки, з’явилися два пристойні молодики у вечірніх фраках.

Ядучий тютюновий дим клубочився над столами, позаду столів, на дерев’яних лавах під стіною, напхом тулилися якісь обідранці: курви, нечесані, брудні, босі, з тугими персами, ледь прикритими вилинялими шалями; поряд — їхні сутенери в синіх солдатських кашкетах, з цигаркою за вухом; гендлярі худобою з волосатими кулаками й незграбними пальцями — з кожного їхнього поруху аж перла вульґарність; розгнуздані кельнери з нахабними очима; рябі й прищаві комівояжери в картатих штанях.

— Я поставлю іспанські ширми, щоб вам ніхто не заважав, — прохрипів масний голос товстуна, і вже за мить складана ширма, обклеєна крихітними танцюристами-китайчуками, присунулася до кутового столика, де ми розташувались.

Голосні звуки арфи змусили гамір стихнути.

На секунду запала тиша.

Мертвенна тиша, ніби все затамувало подих.

З жахаючою виразністю стало чути, як залізні газові ріжки видмухували у повітря пласке, схоже на сердечка, полум’я. Але потім залунала музика й поглинула ті моторошні звуки.

Несподівано з тютюнової паволоки виринули перед моїми очима, ніби постали з порожнечі, дві дивні постаті.

З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисій голові — такі носять поважні єврейські старці — з молочно-голубими, осклянілими, сліпими очима, незрушно зверненими до стелі — там сидів старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, ніби кігті грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорній засмальцьованій тафтовій сукні, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиї — справжній тобі образ лицемірної бюргерської моралі — сиділа огрядна жінка з гармонікою на колінах.

Дику какофонію звуків витискали з себе інструменти, але потім мелодія наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.

Старий кілька разів хапнув ротом повітря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнілі пеньки зубів. Натужно, супроводжуваний своєрідним єврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:

«Кру-углі, си-ині зорі»

«Рі-ті-тіті» — пронизливо додавала приспів жінка і миттю міцно стуляла уста, ніби прохопилася зайвим.

«Круглі, сині зорі,

Я рогалики люблю»

«Рі-ті-тіт»

«Червона борода, зелена борода,

Зорями всіяне небо…»

«Рі-ті-тіт!»

Пари стали до танцю.

— Це пісенька про хомециген борху, молитву грішника, що согрішив на Пасху, — пояснив нам, усміхаючись, лялькар, стиха відбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навіщось була прив’язана до столу. — Десь зо сто років тому або й більше два пекарі-підмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруїли надвечір Великого Саббату, напередодні Пасхи, хліб — зірки й рогалики, щоб виморити смертю усе єврейське місто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидіння вчасно виявили підступ і віддали обох злочинців у руки міської поліції. На згадку про дивовижний порятунок від смертельної небезпеки ландоніми, учені, і бохерлехи, учні, склали цю кумедну пісеньку, яку ми ось чуємо під акомпанемент бордельної кадрилі. «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!»

«Круглі, сині зорі…» — дедалі фанатичніше завивав старий арфіст.

Раптом мелодія наче знітилася і непомітно перейшла у ритм богемського шлапака, повільного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спітнілими щоками.

— Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! — гукав арфістові з естради стрункий кавалер з моноклем в оці, запхав руку до кишеньки камізельки й кинув музúці срібняка.

Але монета не долетіла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристів, а тоді раптом зникла. Якийсь жевжик — його обличчя видалося мені знайомим; здається, то він стояв нещодавно під час зливи біля Харусека — витягнув з-під фартушка партнерки руку, де вона досі собі спочивала, з мавпячим спритом викинув її у повітря і, ні на мить не збившись з такту, ухопив монету. Жодний м’яз не здригнувся на обличчі парубка, лише дві чи три пари поблизу стиха усміхнулися.

— Видно, з батальйону, судячи зі спритності, — засміявся Цвак.

— Майстер Пернат напевно ще нічого не чув про батальйон, — нарочито швидко підхопив Фрізландер і потай, щоб я не помітив, підморгнув лялькареві. Я чудово зрозумів: усе так само, як і перше, нагорі в моїй кімнатці. Вони вважали мене за хворого. Хотіли підбадьорити. Цвак мав щось розповідати. Байдуже, що саме…

Від співчутливого погляду старого добряка мені запекло в серці і в очах. Якби він знав, як мені боляче від його співчуття!

Я не розчув перших слів, якими лялькар розпочав