Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

чого б він тільки не віддав, щоб тримати її в своїй! Прийшов і другий лист, повідомивши майора, що «Дж. Седлі й Спілка» заснували в Опорто, Бордо й Сен-Марі агентства, які мають змогу запропонувати своїм друзям і громаді найкращий і найвишуканіший вибір портеру, хересу й червоних вин за помірковану ціну й на особливо вигідних умовах. Спираючись на це повідомлення, Доббін напосівся на губернатора, головнокомандувача, суддів, полкових товаришів та всіх, кого знав в окрузі, і послав додому «Седлі й Спілці» стільки замовлень, що геть приголомшив містера Седлі й містера Клепа, з якого й складалася вся «Спілка». Але після цього першого успіху, під впливом якого бідолашний старий Седлі вже зібрався будувати будинок у Сіті та власну пристань і заводити цілий полк писарів і мережу агентів по цілому світі, більше замовлень не надходило. Мабуть, старий джентльмен утратив свій колишній тонкий смак до вин: на майора Доббіна полетіли скарги з усіх офіцерських їдалень через погані напої, придбані за його рекомендацією.

Врешті він скупив більшу частину вин і розпродав їх з аукціону з величезними збитками для себе.

Щодо Джоза, який тоді отримав місце в управлінні податків і зборів у Калькутті, то він страшенно розлютився, коли пошта принесла йому паку вакхічних проспектів з приватним листом від батька, в якому той повідомляв, що розраховує в цій справі на сина і посилає йому партію вибраних вин, зазначених у фактурі, а також вексель, виданий на його ім’я, щоб покрити ці видатки. Джоз обурився: його батько — батько Джоза Седлі, службовця управління податків, — став торговцем вином, що випрохує замовлення! Це майже те саме, що він став би Джеком Кетчем.

Син зневажливо відмовився від векселя й написав старому джентльменові образливого листа, порадивши йому самому влаштовувати свої справи.

Опротестований вексель повернувся, і «Седлі й Спілці» довелося оплатити його прибутками від мадраської операції, а частково й заощадженнями Емілії.

Крім пенсії в п’ятдесят фунтів на рік, вона ще мала, як заявив виконавець чоловікової духівниці, п’ятсот фунтів, що були на руках в агентів у хвилину смерті Джорджа Осборна, і цю суму опікун її сина — Доббін — запропонував покласти на вісім річних відсотків в одну індійську контору. Старий Седлі, підозрюючи, що майор мав якісь нечесні наміри щодо тих грошей, рішуче запротестував проти такого плану. Прийшовши до агентів, щоб особисто висловити їм свій протест, він, на свій, подив, дізнався, що на руках у них немає такої суми, що весь капітал, який лишився після капітана, не перевищує сотні фунтів, а названі п’ятсот фунтів, мабуть, складають окрему суму, про яку докладно знає тільки майор Доббін. Остаточно переконавшись, що тут пахне шахрайством, старий Седлі почав переслідувати майора. Як батько Емілії, він владно зажадав звіту про грошові справи покійного капітана. Доббін збентежився, почервонів і почав щось плутано пояснювати. Це підтвердило підозру старого, що він має справу з шахраєм. Він пишномовно «сказав йому правду в очі», за його ж таки словами, тобто просто висловив упевненість, що майор незаконно привласнив гроші його зятя.

Доббінові нарешті урвався терпець, і якби його звинувач не був такий старий і жалюгідний, він напевне посварився б з ним.

Розмова їхня відбувалася в одній з кабінок у кав’ярні «Слотер».

Ходімо нагору, сер, — сердито прошепотів майор. — Я вимагаю, щоб ви пішли нагору, і я покажу вам, хто-скривджений — бідолашний Джордж чи я.

І вія потяг старого до своєї спальні нагорі. Там він вийняв зі столика Осборнові рахунки й паку боргових зобов’язань, які, треба віддати йому належне, небіжчик дуже радо виписував.

Джордж оплатив свої векселі в Англії,— сказав Доббін, — але в нього не залишилося й ста фунтів, коли він-поліг на полі бою. Я і ще двоє-троє офіцерів, його товаришів, із своїх заощаджень зібрали цю невеличку суму, а ви ще зважуєтесь казати, що ми хочемо обдурити вдову й сироту.

Седлі дуже засоромився й принишк, хоч Вільям Доббін таки збрехав йому. Це він сам дав ті п’ятсот фунтів, усі до останнього шилінга, він на свої кошти поховав приятеля і взяв на себе всі витрати, пов’язані зі смертю Джорджа й переїздом сердешної Емілії.

Про ці видатки старий Осборн жодного разу не завдав собі клопоту подумати, не згадав про них і ніхто з родини Емілії, навіть вона сама. Цілком довіряючи майорові Доббіну як скарбникові, вона не заглиблювалась у його плутані розрахунки й ніколи не підозрівала, скільки заборгувала йому.

Два-три рази на рік Емілія, як і обіцяла, писала йому листи в Мадрас — листи цілком присвячені малому Джорджі. Яким скарбом були вони для Доббіна! Він їй щоразу відповідав, але ніколи не писав перший. Зате він посилав хрещеникові й матері безліч пам’яток про себе. Він замовив і послав їй цілу скриньку шарфів і чудові китайські шахи зі слонової кістки. Пішаками там були зелені й білі чоловічки зі справжніми щитами й мечами, кіньми — вершники, а турами — башточки на слонах.

Навіть місіс Манго не має таких розкішних шахів, — зауважив містер Пестлер.

Ті шахи надзвичайно потішили Джорджі, який друкованими літерами написав першого листа своєму хрещеному батькові з подякою за дарунок. Доббін посилав також варення й маринади — цих останніх юний джентльмен раз тайкома скуштував у буфеті й мало не задихнувся. Хлопець вирішив, що його покарано за крадіжку, такі вони були пекучі. Емілія дотепно описала майорові цей випадок, і він зрадів, що тепер вона бадьоріша і вже може сміятися. Він послав їй дві шалі — білу для неї, а чорну з пальмовим листям для її матері, і два червоні шарфи на зиму для містера Седлі та для Джорджі. Шалі коштували, на думку місіс Седлі, щонайменше по п’ятдесят гіней кожна. Вона надягала свою до церкви в Бромптоні, і знайомі жінки вітали її з такою чудовою обновою. Еміліїна шаль теж дуже личила до її скромної чорної сукні.

Жаль, що вона й чути про нього не хоче, — казала, зітхаючи, місіс Седлі, місіс Клен і всім своїм приятелькам у Бромптоні.— Джоз ніколи не присилав нам таких подарунків, шкодує для нас грошей. Видно, що майор закоханий у неї по вуха, та тільки-но я натякну їй про