Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Якби місіс Седлі була діяльною жінкою, то не сиділа б склавши руки після банкрутства свого чоловіка, а найняла б великий будинок і тримала б пансіон.
Пригнічений долею, Седлі якраз годився б для ролі чоловіка господині пансіону, такого собі домашнього попихача, номінального володаря й господаря, що нарізав би печеню за столом, виконував обов’язки управителя і слухняного чоловіка дружини, яка сиділа б на своєму сумнівному троні. Я знав недурних і освічених людей, які замолоду подавали добрі надії, мали енергію, влаштовували бенкети для сквайрів і тримали мисливських собак, а тепер покірно нарізають баранину для старих сварливих відьом і вдають, що займають почесне місце за їхнім похмурим столом. Але місіс Седлі, як ми сказали, не мала достатньої волі, щоб клопотатися задля «небагатьох обраних пансіонерок, що хотіли б оселитися в приємній музичній родині», як кажуть оголошення в «Таймсі». Вона залишилась лежати на березі, куди її викинула доля, тож немає сумніву, що якихось успіхів цій старій парі годі було чекати.
Я не думаю, щоб вони були нещасні. Може, в своєму занепаді вони стали навіть трохи гордовитіші, ніж були в часи розквіту. Місіс Седлі завжди залишалась значною особою для своєї господині місіс Клеп, до якої вона часто сходила вниз і з якою довго просиджувала в прибраній кухні. Капелюшки й стрічки покоївки-ірландки Бетті Фленніген, її зухвальство, лінощі, марнотратство, яке виявлялося в тому, що вона безбожно переводила свічки, чай, цукор і т. д., цікавили й розважали стару леді майже так само, як поведінка її власної челяді, коли вона мала і. Самбо, і візника, і конюха, і посильного, і ключницю з цілим гуртом помічниць, — про всіх них добра леді згадувала сотні разів на день. А крім Бетті Фленніген, місіс Седлі могла ще стежити за всіма служницями на своїй вулиці. Вона знала, хто вчасно платить, а хто затримує платню за дім, який наймає. Вона відступала вбік, коли повз неї проходила місіс Ліпигрим, зі своєю сумнівною родиною, і відверталася, коли лікарева дружина, місіс Пестлер, проїздила в однокінній бричці, в якій її чоловік відвідував хворих. Вона радилася з городником з приводу брукви, якій уся ціна була кілька пенсів і яку любив містер Седлі, наглядала за молочарем і за посильним з пекарні, заходила до різника, що, мабуть, з меншим клопотом продавав сотню волових окостів іншим покупцям, аніж фунт баранини прискіпливій місіс Седлі, і вела рахунок картоплі, яку варили на обід у неділю; того дня, якнайкраще вбравшись, вона двічі ходила до церкви, а ввечері читала «Проповіді Блейра».
В неділю, — бо в будень «справи» не дозволяли йому гаяти час на таку розвагу, — старий Седлі любив водити малого Джорджі в сусідні парки і в Кенсінгтонський сад, дивитися на солдатів і годувати качок. Джорджі подобалися червоні мундири, і дід розповідав йому, яким хоробрим вояком був його батько, і знайомив хлопця з сержантами та іншими військовими, що носили на грудях ватерлооські медалі.
Старий поважно відрекомендовував їм Джорджі як сина капітана Осборна з *** полку, що загинув смертю хоробрих славетного вісімнадцятого червня. Він пригощав декого з сержантів келихом портеру і під час першої ж такої недільної прогулянки почав розбещувати Джорджі, на шкоду здоров’ю обгодовуючи його яблуками та тістечками, поки Емілія не заявила, що не пустить хлопця з дідом, якщо той твердо не пообіцяє не давати йому тістечок, цукерків та інших ласощів, куплених у ятках.
Що ж До місіс Седлі, то між нею і дочкою через хлопчика запанував певний холодок і прихована ревність. Якось увечері, коли Джорджі був іще зовсім малий, Емілія, яка сиділа в їхній маленькій вітальні за роботою і не помітила, що стара леді вийшла, почула синів крик і, природно, кинулась до. його кімнати, де він уже спав. Там вона застала місіс Седлі, що нишком вливала в рот дитині еліксир Йолоппа. Емілія, найдобріша і найлагідніша зі смертних, від такого втручання в її материнські права аж затремтіла з гніву. її щоки, звичайно бліді, почервоніли так, як здатні були червоніти, коли їй було дванадцять років. Вона вихопила з материних рук дитину й пляшечку, неабияк розсердивши тим стару леді, що вражено глянула на неї, тримаючи в руці злощасну ложечку.
Емілія шпурнула пляшечку в грубу, аж брязнуло скло. Очі її палахкотіли.
Я не хочу, мамо, щоб дитину труїли! — крикнула вона, схопила сина обома руками й почала його заколисувати.
Труїли, Еміліє? — мовила стара леді.— Це ти мені кажеш таке? — Не треба давати йому інших ліків, крім тих, що посилає містер Пестлер. Він казав, що еліксир Йолоппа — отрута.
Чудово! Отже, ти вважаєш, що я вбивця, — сказала місіс Седлі.— Отак ти розмовляєш зі своєю матір’ю? Мене спіткало нещастя, доля скривдила мене, я їздила каретою, а тепер ходжу пішки. Але я досі не знала, що я вбивця, дякую тобі за таку новину! — Мамо, — вигукнула бідолашна Емілія, ладна заплакати, — не гнівайтесь на мене! Я… я не думала… не хотіла скачати, що ви бажали дитині зла, проте…
Ну так, голубко… ти тільки сказала, що я вбивця, але в такому разі найкраще замкнути мене до в’язниці. Хоч я не отруїла тебе, коли ти була мала, а дала тобі найкращу освіту і найкращих учителів, яких лише можна найняти. Авжеж, я вигляділа п’ятеро дітей, трьох поховала, а одна дочка, яку я найбільше любила, біля якої я ночей недосипала, коли в неї прорізувалися зуби, яку я доглядала під час крупу, кору й коклюшу, для якої я наймала закордонних учителів, не шкодуючи коштів, і яку потім ще й послала завершити освіту в пансіон Мінерви, — сама я всього цього не мала, як була дівчиною, хоч завжди шанувала своїх батька й матір, щоб бог продовжив мої дні на землі і щоб я давала якусь користь, а не сиділа,
