Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Отак, убивця! Стань навколішки й проси бога, щоб очистив твоє невдячне серце, Еміліє, і простив тобі, як я-прощаю. — І місіс Седлі сердито вийшла з кімнати, ще разпросичавши крізь зуби: «Отрута!» — і тим закінчивши-своє материнське благословення.
До самої своєї смерті місіс Седлі не забула цієї сутички з дочкою. Сварка дала старій леді безліч переваг, і вона ніколи не пропускала нагоди скористатися ними з чисто жіночою винахідливістю й наполегливістю. Наприклад, вона кілька тижнів після того майже не розмовляла з Емілією. Вона попередила всіх у домі, щоб вони не торкалися до дитини, бо, мовляв, місіс Осборн може образитися. Вона просила дочку прийти й переконатися, що в їжі, яку щодня готували для Джорджі, немає отрути. Якщо сусіди питали про здоров’я дитини, вона відсилала їх до місіс Осборн. Сама вона не зважується спитати, як малий себе почуває, і не дозволяє собі брати його на руки, хоч він її онук і улюбленець, бо не вміє, бачите, поводитися з дітьми й може його вбити. А коли дитину приходив оглянути містер Пестлер, вона зустрічала його з таким глузливим, пихатим виглядом, якого, за його словами, не прибирала навіть леді Осотріс, коли він мав честь її лікувати, хоч від старої Седлі він ніколи не брав грошей. Цілком можливо, Що й Емілія зі свого боку відчувала ревнощі. Кожна мати ревнує до тих, хто бавить її дитя й може зайняти перше місце в його серці. В усякому разі, коли хтось глядів Джорджі, Емілія непокоїлась і так само не давала місіс Клеп і служниці одягати й бавити малого, як забороняла їм витирати порох з мініатюрного портрета чоловіка над своїм ліжком — тим самим ліжком, з яким була розлучилася, коли пішла до чоловіка, і до якого тепер повернулась на багато довгих, мовчазних, сповнених плачу, а все ж таки щасливих років.
У цій кімнаті була вся любов Емілії, все найдорожче в її житті. Тут вона пестила свого хлопчика й самовіддано доглядала його під час різних дитячих недуг. їй здавалося, що це якимось дивом до неї повернувся з неба Джордж-старший, тільки набагато кращий. Сотнею невловимих інтонацій, поглядів, рухів малий так нагадував батька, що вдовине серце аж тремтіло, коли вона пригортала до себе дитину, і хлопчик часто допитувався, чого вона плаче. Тому, що він такий схожий на свого батька, щиро признавалась Емілія. Вона весь час згадувала про небіжчика батька невинній дитині, що нічого не розуміла, розповідала про своє кохання до Джорджа набагато більше, як свого часу самому Джорджеві чи котрійсь із близьких товаришок. З батьками вона ніколи не говорила про таке, соромлячись відкрити перед ними своє серце. Певне, малий Джордж розумів її не краще за них, але вона ненастанно довіряла йому і тільки йому свої сердечні таємниці. Радість цієї жінки нагадувала смуток чи, інакше сказати, була така ніжна, що виливалася в сльозах. Почуття Емілії були такі делікатні й боязкі, що, мабуть, не варто говорити про них у книжці. Доктор Пестлер (тепер найпопулярніший жіночий лікар, який їздить у пишній темно-зеленій кареті, чекав дворянського титулу і має власний дім на Манчестер-стріт) розповідав мені, що горе Емілії, коли довелося відлучати дитину від грудей, зворушило б навіть серце Ірода. В ті часи доктор був ще дуже жалісливий, тож його дружина і тоді, і ще довго потому смертельно ревнувала його до місіс Осборн.
Можливо, докторова дружина мала підстави для ревнощів: більшість жінок, що складали невеличке коло знайомих Емілії, ревнували до неї представників протилежної статі і сердилися, що ті нею так захоплювались. Бо майже всі чоловіки, познайомившись ближче з Емілією, починали обожнювати її, хоч, безперечно, не могли б сказати за що. Вона не була ні показна, ні дотепна, ні дуже розумна, ні велика красуня. Але хоч де б Емілія опинилася, вона завжди зворушувала й чарувала всіх чоловіків, а в жіночого роду завжди викликала зневагу й недовіру. Певне, найбільшими її чарами були тендітність, тиха покора й лагідність; здавалося, вона зверталась до кожного чоловіка, який траплявся їй на життєвому шляху, з проханням виявити до неї прихильність і захистити її. Ми вже бачили, як у полку — хоч вона була знайома лише з кількома Джорджевими товаришами — всі молоді офіцери ладні були взятися за шаблі і битися за неї. Те саме було в будиночку у Фулемі та в маленькому колі людей, що відвідували її,— вона всім подобалася, і всі нею цікавились. Якби вона була самою місіс Манго зі славетної фірми «Манго, Банан і Компанія» на вулиці Крачт-Фраєрс, розкішною власницею ананасових плантацій, що влаштовувала в своєму фулемському будинку літні déjeuners / Сніданки (франц.)/, де бували герцоги і графи, і їздила по околиці із служниками в пишних жовтих лівреях, парою гнідих коней, яких не знайдеться навіть у кенсінгтонській королівській конюшні,— кажу вам, якби вона була самою місіс Манго чи дружиною її сина, леді Мері Манго (дочкою графа Каслмоулді, що-зволила вийти заміж за голову фірми), дрібні торговці в сусідстві не виявляли б до неї більшої пошани, ніж вони виявляли до лагідної молодої вдови, коли вона проходила повз їхні крамниці або робила в них свої скромні покупки.
Не тільки містер Пестлер, лікар, а й містер Ліндон, його молодий помічник, який лікував покоївок та дрібних крамарів і якого завжди можна було побачити в аптеці, де він читав «Таймс», відверто визнавав себе рабом місіс Осборн. Цього показного юнака зустрічали в помешканні місіс Седлі привітніше, ніж його принципала, і коли в малого Джорджі щось боліло, він заходив глянути на хлопця двічі або й тричі на день, і гадки не маючи брати платню. Він діставав з аптечних шухляд м’ятні таблетки, тамаринд та інші ліки для малого Джорджі і складав для нього такі дивовижно солодкі й смачні настої та мікстури, що малому було навіть приємно лікуватися. Вони з Пестлером просиділи біля хлопчика цілих дві ночі того незабутнього, страшного тижня, коли Джорджі хворів на кір і коли, дивлячись на відчай його матері, можна було подумати, що досі цієї
