Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Серед старшин-католиків почувся рух:

— От негідник! — просичав полковник Ян Костржевський. — Вони ж порушили прерогативу[328] короля призначати єпископів та ще й удають з себе безвинних. Хіба ж це не образа величності?

— І як вони насмілюються так висловлюватися про митрополита Йосипа Рутського! — обурено підтакнув Станіслав Злочевський.

А Борецький веде далі не так, як звичайно провіщають попи та ченці. Він ніби забув всі писані правила хрій[329] та схоластичних риторик[330]. Простими, народними словами розповідає він про пережите. І юрба замовкає, боїться прогавити хоч слово.

— А згодом оголосили ще другий універсал, що ми, як бандити і державні злочинці, підлягаємо соймовому суду, і цей суд ще й досі загрожує нам смертю. Доводиться нам ховатися, як душогубцям, переїздити з місця на місце, плутати слід, лякатися кожного незнайомого обличчя, щоб не загинути десь у катівні.

— От сволота, що вигадала! — щиро зітхає хтось у юрбі. І не одне зітхання відповідає йому. Майже кожен з козаків колись пережив такі ж моторошні хвилини; коли тікав від свого пана, і мимовільне співчуття народжується в юрбі до цього невідомого ченця, чий сан викликає побожність і пошану, виплекану довгими сторіччями сліпої віри і покори церкві.

— Але на захист нас, архіпастирів, виступило чимало сміливих людей: одну протестацію від імені віленських княжат, панят, рицарства, шляхти та всього народу віри грецької вписано до Ошмянських гродських книг, тому що віленський суд їх протестації не прийняв, а другу протестацію вписав князь Огінський з Корсаком до Трокських книг від імені Віленського братства. В цих протестаціях скаржиться паства наша на утиски за віру, бо життя нестало православній людині. Церкви в нас відбирають, обертають їх на шинки, крамниці, костьоли, навіть мусульманські мечеті, як було нещодавно у Мінську, а іноді роблять з них навіть хліви на худобу. Забороняють православним володіти землями і будинками, торгувати, шинкувати, ремісникувати, так що доводиться іноді й голодувати або тікати світ за очі з рідного міста. Хапають нас без права, без суду віддають катам, гниємо ми в катівнях, не дозволяють шляхтичеві віри грецької посідати будь-яку посаду, заробляти собі шматок хліба, хай буде він тричі вченіший і розумніший за католика. У Вільно навіть не дають нам води з рури міської[331], а православних мерців дозволяють вивозити з міста тільки через ту браму, де вивозять сміття. Так, безправні і беззахисні вмирають люди без каяття, без божого благословення в блуді живуть, а діти ростуть нехрещеними, як собаки.

— Правда! — ляснув себе в груди Хома Причепа. — Ще й цехмістра шевського цеху вкинули до ратушної вежі, і кати катували йогo на колесі, ще й свічками підсмажували, наче свиню, прости господи.

— А наших не катують, не забивають на смерть?! — напівголосно кидає Станіслав Злочевський. — Оклінського забито. Грековича — теж. Навіть на Йосафата Кунцевича[332] шкірять ікла.

— Жадібність… — зітхає Ян Костржевський. — Все через землі церковні, через багатющі парафії та бенефіції…

— А з Львова повиганяли геть усіх православних, — подає з юрби голос Остап. — Кажуть, що й без нас на всіх не вистачає роботи.

Майстри загомоніли всі враз. Кожен згадував всі образи і знущання, що довелося їм терпіти по містах та містечках.

— У підмайстри та учні наших хлопчиків не приймають.

— Не треба, кажуть, нам татар, євреїв та козаків.

Борецький двічі підносив руку, намагаючись договорити, але пристрасті розпалювалися, і юрба не могла заспокоїтися.

— Та тихше там! — гримнув з барила Борадавка. — Не заважайте владиці.

І коли Причепа та інші замовкли, Борецький повів далі сумно і гірко:

— Та не одного цехмістра, братіє, закатували католики. А тому, коли вас кличе корона, яка вірить усім наклепам, я архіпастир ваш, питаю вас: що відповісте ви тому, хто пригноблює і цькує вас і знущається з вас, аки древлє поганці? Тому, хто позбавляє вас шматка хліба, роботи, прирікає немовлят та дідів на жебрацтво і голод, хто виганяє вас з насидженого місця, бо нема шматка хліба православному там, де ласує католицький патер, католицький пан та бурмистер?!.

— Оце дійсно. Та хай вони всі — чорту в пуп! — враз заревло чимало голосів. — Пали їх, ріж до ноги!

— Підемо трощити їх фільварки!

— Бий панів!

Петро Сагайдачний увесь час стояв біля барила.

І не встигла опуститися благословляюча рука з широким чорним крилом рукава, як через два щаблі злетів на барило Петро Конашевич і став поруч Борецькоro.

Бородавка зирнув на нього кутком ока, почервонів від лютi, демонстративно відвернувся і поліз по кисет у кишеню.

— Тільки ворог народу руського, війська і вoлi козацької може закликати вас на захист панів! — лунко вдарив юрбу баритон Сагайдачного.

Рух здивування і цікавості прокотився галявиною і віддався аж коло найдальших дерев біля урвища.

— Коли тануло наше військо під час козацьких комісій, коли мерзло, голодувало і розходилося по домівках, довелося нам де в чому поступитися. Доводилося тоді торгуватися, хитрувати, очікувати нагоди, коли знадобляться короні наші шаблі. А зараз ми — єдиний оплот, єдиний порятунок Речі Посполитої. Де королівське військо? Де пишне панство? Ландскнехти? Гусарія? Всі гниють на Цоцорському полi! Наближається військо Османове, а пани ще по маєтках сидять. Та ми — останній козир королівський! Ось чому ми можемо дорого продати наші шаблі. А сила в нас зібралася чимала: в мене самого двадцять тисяч добірного війська з кіньми, харчами, арматою, порохом. І що краще й що міцніше наше військо, то більш покладається корона на нас. Ну, а коли так і бажаєте ви, пани, щоб ми вас рятували, — пишіть реєстри на двадцять тисяч. Визнайте наших архіпастирів і — руки геть від нашої віри і совісті! Звільніть наших мучеників з своїх катівень та в'язниць, не чіпайте братств, прийміть до цехів православних майстрів і не заважайте їм чесно заробляти свій хліб. І хай наших сотників і полковників і шляхетних козаків не грабують магнати наїздом гвалтівним. І не забирають пахолків та підсусідків, ланів та лісів. І не ганяють козацьких жінок на панщину, поки десь чоловіки страждають у поході. Ось коли король видасть такий універсал, а сойм — таку конституцію, — тоді можна буде й батьківщину боронити, бо стане вона нам справжньою матір'ю, а не лютою мачухою.

Наче вихор зірвався в юрбі.

— Вірно!!!

— Щоб данинами не сушили!

— З хат не виганяли з