Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
І зблідлі залякані майстри замовкали і, зціпивши зуби, дивилися, як зникають у драбантських торбах та paнцях їх вироби і найкоштовніші речі замовців.
Ввечері збиралися цехові сходки. Всі одностайно обурювалися на денні події, і кожен пропонував свої заходи, як врятуватися від грабунку.
— Чи не піти нам до найяснішого пана круля? — раптом вигадав цехмійстер злотницького цеху. — Адже ж наш пан круль сам вивчав злотницьке майстрування. Він має у себе в палаці власну майстерню, де у вільний час робить церковні чаші і дарохранильниці. Як почесний майстер нашого цеху, він мусить нас оборонити від плюндрування.
Залякані, змучені і пограбовані майстри вхопилися за пропозицію і обрали депутацію до короля з вірнопідданською адресою, коштовними подарунками і покірливим проханням врятувати їх від розору.
Король подякував за подарунок і добрі почуття, а щодо скарг на надмірний службовий запал пана підскарбія відповів, настовбурчивши свою еспаньйолку:
— Війна — великий іспит, де кожен мусить щось покласти на вівтар батьківщини. Шляхетне рицарство лягає за неї головами, а ви даєте лише частку свого виробу. Я теж виряджаю на власний кошт ціле військо, а син мій, королевич Владислав, несе на вівтар ойчизни своє власне життя. Хіба поруч з такими жертвами наше майно не дрібниця?!
— От клятий єзуїт, — плювалися майстри, розходячись по домівках. — Шкода, що пан Пекарський[322] в нього не влучив.
І з насолодою безсилої люті показували один одному модну карикатуру, на якій невідомий художник намалював Зигмунда з покучерявленим волоссям, де з кожної кучеринки визирали чисто виголені єлейно-фальшиві пики ченців-єзуїтів.
— Оце здорово! Підчепив за живе цього мовчазного чорта! — ахали захоплено майстри і, втішені, хоча б гострою сатирою, вирушали додому, де чекали їх заплакані жінки і обурені розчервонілі замовці, що з лайкою і загрозами вимагали повернути їм золото, хутра, постави сукна та шкіри.
В Сухій Діброві
В хаті жарко й душно. Липневе сонце весь день розпалювало стрімкий дах, а гарячі страви парували на столі гетьмана Бородавки. Гості тільки що пішли. Бородавка наказує Юзикові прибрати, сідає біля розчиненого вікна і розстібає на грудях червоний жупан коштовного англійського сукна. Вітер звиває завіску, і знадвору долинає аромат бальзамистого полину, дзюрчання степових цвіркунів, річкова вогкість і шелест верб і тополь.
Бородавка задоволено мружиться і сопе, підставляючи вітрові розхристані волохаті груди, де, як у вусах, пробивається перша сивина. Вуса його старанно розчесані і розпушені, на ногах — модні гостроносі чоботи, а новозбудований, по-святковому прибраний гетьманський будинок тхне не звиклою для Бородавки заможністю і навіть претензією на пишноту.
Бородавка тепер не будь-який сотник чи то полковник або курінний отаман, якими хоч греблю гатити на Січі. Він гетьман, володар могутнього війська, що тримає під загрозою все Чорноморське узбережжя. До нього йдуть посли від Венеції та Молдавщини, від Волохів і від шаха Абаса, з якими ще Сагайдак розпочав якісь перемови.
А зараз надіслав до нього послів і сам пан круль.
Розгубився Ясько Бородавка. Не знав, як вітати почесних гостей, та врятував його Юзик, добре обізнаний на панському звичаї, і влаштував бенкет, гідний найпишніших панів.
Доля Юзикова не багато в чому змінилася. В першу мить, довідавшись, що Сагайдачний вже не гетьман, Юзик похолов з жаху. Він кинувся до причалу, шукаючи човна або порона; але порожньо було на Базавлуку, а кинутися в льодові хвилі — він не наважився.
Hа майдані вирувала переможна голота, забивала старшину і святкувала свою перемогу. Юзик заховався в якусь щілину і з жахом прислухався до лайки і вигуків, співів і стрілянини, а на ранок виліз на світло, зухвало збив шапку набакир і звідкись витягнув цебер горілки — похмелитися переможцям. Частуючи знайомих і незнайомих, він безупинно розповідав їм різні справи Танцюри і Сагайдачного, про які міг знати тільки він, як довірений гетьманський джура.
— Іч ти! А ми гадали, що ти за них тягнеш, — щиро дивувався Грицько.
— Гонору слово, не тягнув! Але ж я єстем сиротинка, а панство з мене глузувало через те, що я не могем добже по-козацькому мувити, а тен Сагайдак почав мене захищати. Ну, а якщо він захищав, так я й ховався за його спину. Тільки ж я це дурень і не сліпий і завжди бачив, що він є пся крев, — палко виправдувався Юзик, але очі його бігали, як у зацькованого мавпеняти.
І якось само собою сталося, що з джури Сагайдачного став він джурою Бородавки.
Коли ж загинув в морі Барабаш, а Бородавку обрали на гетьмана — Юзик став його правою рукою. Він і кармазини йому купував, і чоботи за останньою модою; і навчив його знатися на різних коштовних речах.
І Юзик з чудернацьким виразом догідливості, поблажливості і підлесливості ставився до свого принципала, а з голотою і старшиною тримався гідно і незалежно.
Помалу повернулися на Січ і Танцюра з Бурдилом, і Байбуза зо всіма іншими. Тільки Харлик Свиридович сидів на своїх грунтах і очікував кращих часів. Старшина привозила Бородавці добрі подарунки, пиячила з ним, приятелювала, а потай оброблювала свої справи й крутила голотою, як і за Сагайдачного.
З'явилися на Базавлуку і венеціанські та молдавські, болгарські та грецькі бригантини і шхуни, і кожен з приїжджих поспішав до гетьмана з подарунками. Тоді чимало перепало і Юзикові, як його мажордомові[323].
А Бородавка потроху входив у смак старшинського побуту. Як і раніше, він казав; що горою стоїть за голоту й щиро вважав себе її захисником і обранцем; але тепер він вже це обурювався, коли старшина вимагала після походу третину військової здобичі за розум і досвід військовий і за те, що голота б'ється старшинськими шаблями й мушкетами; а коли Бородавка, за порадою Бурдила, збудував і собі аж три добрих човни, — здалося йому цілком природним і справедливим, — щоб ці човни приносили йому щорічний прибуток і від перевозу вантажу, і від рибальства, і від нових походів. І наймав він на них голоту на таких же умовах, як і вся інша старшина.
І, відчуваючи свою заможність і незалежність від примх юрби, зажадав Бородавка жити по-старшинському, і збудував собі нову хату на шість покоїв, і за Юзиковими вказівками оздобив її з пишнотою, про
