Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Гучний гуркіт литавр і сурм сповістив юрбу про наближення посла.
Бартоломій Обалковський в'їхав на галявину верхи з невеличким почтом панів та каноніків[324], і в ту мить, коли з'явився він над юрбою, гучний випал гармат, мушкетний салют і сурми зустріли його привітанням.
— Ого! Вивчив-таки двірський звичай, — здивовано вигнув брови Сагайдачний…
І знов завмер у своїй непроникній машкарі.
А Бородавка вже підносив булаву, і юрба замовкла, і напирала на барила, і жадібно витягувала голови.
Посол вклонився війську, розкрив скриньку, загорнуту в шархаловий шовк, і витяг з неї пергаментний згорток, на якому теліпалася печатка з тарілку завбільшки.
Рух цікавості і напруженої уваги пройшов юрбою, а Бородавка ще більше випнув своє неабияке черево, начебто свідомість важливості історичного моменту надимала його пухирем.
Ми, Зигмунд Третій, з божої ласки круль Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Жмудський і Мазовецький…
Пишно і довго перераховує посол всі титули короля Зигмунда, потім читає довго, однотонно і урочисто, ніби гіпнотизує юрбу, і тільки наприкінці підвищує голос:
…а тому ми закликаємо славне військо козацьке стати пліч-о-пліч з нашим військом і рицарством проти ворога святого Христа і віри Христової, одвічного і запеклого ворога землі нашої, - боронити честь і волю ойчизни і держави нашої і, згуртувавшись навколо трону, піднести зброю в свідомості великої правоти перед нахабним зазіханням Туреччини на наші суверeннi права…
Урочистий і піднесений тон королівської грамоти, її незрозумілі і складні звороти примушують пітніти і важко зітхати не одного козака.
А посол вже згортає пергаментний згорток і говорить, що лихо неминуче, як пожежа в степу, як повідь або моровиця, і що честь козацька мусить показати себе саме тепер, в цей загрозливий час.
— Посполите рушення вже оголошено. Підіймається на боротьбу геть уся земля. Невже військо козацьке, уславлене своїми подвигами в минулих походах, не простягне руки до вигострених шабель, коли озброюється і плугатар, i ремісник, і крамар, і навіть чернець, який ніколи не тримав зброї?!
Невиразний гомін пішов юрбою.
Пан Обалковський звернувся до Бородавки і щось неголосно сказав йому. Бородавка ступнув наперед і підніс булаву.
Юрба замовкла.
— Бачу я, панове-молодці, що справа той… Тра на турка посунути, бо ж на галери потрапити або на палю — нікому не солодко… О!.. А тому, ніж довго думати кидайте шапки, панове, хто ладний на турка йти, — раптом вигукнув він, надсаджуючи голос, щоб було його чути по всіх кутках лісової галявини аж до урвища, де ніжно синіла і золотавилася піскуватими косами імлиста задніпрова далечінь.
— Ні! — раптом розрубав слова Бородавки лункий уривчастий голос.
І крізь юрбу рушив до барил, продираючись ліктями і плечима, Петро Одинець.
— А чому так? — зніяковів Бородавка.
— А тому, що не можна ламати звичай. Ти що нам волю свою нав'язуєш? Тра поміркувати, подумати, вислухати розумних людей. Справа неабияка. Та мо, в цій війні більша частина нас поляже головами. А ти рубаєш одразу: «Кидайте шапки!» Так не годиться!
— Вірно! — підхопили голоси. — Подумати треба, порадитись!
— І так зрозуміло!
— Завжди встигнемо панам прислужитися!
— Ми ж не баби, щоб одразу так, не подумавши!
— Та думай не думай — час шаблі гострити.
— А чи чув, що турки вже до Дунаю дійшли? Чекати, щоб вони нас, як горобців, накрили шапкою!
Вигуки ставали гучнішими, настирливішими. В повітрі заблищали шаблі і кулаки, почулася лайка.
— Хай погано, та з власної волі!
— Ах ти, панський лизуне!
— Хлопська пико!
— Міркуйте, міркуйте, все одно в похід вирушите!
— І вирушимо, та з власної волі!
— Ми не вівці: чабанів нам не треба!
— І хай пан посол піде звідси, щоб нам порадитися без зайвих ушей.
— Оце правда! Без викрутасів!
Бородавка розгубився. Він так вихвалявся своїм вмінням зважити на настрій козацтва, і ось обвинувачують його в порушенні волі і звичаю.
— Та цитьте, чортяки! — гримнув він. — От розгелготілися, як гуси на ярмарку! Ну, добре, добре! Міркуйте! А пан посол піде собі в намет, поки ви горлатимете.
Юрба клекотіла, як кип'ячий казан. Обурився і Обалковський і, певно, гостро висловив Бородавці своє незадоволення, бо Бородавка став червоніший від свого жупана і все витирав рясний піт на чолі і щоках. Він тупцював на барилі і то кидався улесливо підтримувати королівського посла, то гримав на юрбу і вимахував булавою, як чабан своєю гирлигою. А коли Обалковський зник під склепінням узлісся, він кинувся знов до барила. Але замість Бородавки раптом виріс над юрбою митрополит Борецький в білому каптурі з діамантовим хрестиком.
Це було так несподівано, що юрба враз ущухла. Іов Борецький змахнув над нею рукою, і враз оголилися всі голови, нaвiть тих, хто роками не переступав порога церковного і не визнавав попів та ченців.
— Братіє, - тремтячим, співучим вигуком пролунало галявиною аж до найдальших дубів і урвищ, — сини віри Христової, віри грецької! В моторошний і тужний час вперше бачите ви мене, свого архіпастиря. Чорною смертю насувається на нас військо Османове, і стоїть перед ним земля руська з відкритими, беззахисними грудьми, і внутрішні чвари пустошать і катують її. Королівський посол закликав вас стати пліч-о-пліч з панами магнатами і з прелатами костьолу римського на захист ойчизни, коли ж ті самі пани і ксьондзи проливають нашу кров від Самари до Московщини і від Бугу і Сану аж до Дінця. І паче всіх доводиться терпіти нам, архіпастирям вашим. Вже мало не рік, як прийняли ми святу хіротонію[325], але ще й досі не визнав нас за ієрархів король. А коли єпископ Мелетій Смотрицький приїхав до Вільно і почав правити там за архієрейським чином, єретик йосип Рутський доповів королю, ніби патріарх Теофан є самозванець і турецький шпгигун, і король повірив його брехні і видав універсал, ніби ми, архіпастирі, є підсобники турецького шпигуна і баламутимо народ, а тому треба нас ловити і ув'язнювати і судити за державну зраду і за образу величності. Єпископ Мелетій жив у князя Огінського. Король вимагав, щоб Огінський видав його, а тимчасом уніатські комісари викликали його до Вільно на канонічний суд[326]. Тричі викликали його, і тричі він не з'явився, бо не підсудний він єретикам-апостатам[327]. Тоді ксьондз Рутський наклав на нього анафему. А тимчасом мало не вся Віленська та Полоцька єпархія відпала від унії і визнала Мелетія за свого архіпастиря. Так ксьондзи-уніати, втратили найбагатшу з своїх єпархій
