Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Незважаючи на покірність, із якою я підпорядковувався її бажанням, я не міг погамувати нарікання серця, знову побачивши її. Я був у печалі й тузі; радість побачення не могла заступити горе від її невірності. Вона, навпаки, перебувала у захваті від мого приходу і докоряла мені в холодності. Я не міг утриматися, щоб не назвати її підступною й невірною, супроводжуючи свої слова тяжкими зітханнями.
Спочатку вона підсміювалася над моєю наївністю; але, вдивляючись у мої сумні погляди й бачачи, як важко переживаю я зміну, таку несумісну з моїм характером і бажаннями, вона пішла до себе; через хвилину я рушив за нею. Я застав її всю в сльозах, я запитав її про причину. «Вона не може бути не ясна тобі, – сказала вона, – чи варто мені жити, якщо вигляд мій більше не приносить тобі нічого, крім страждань і горя? Адже ти жодного разу не приголубив мене протягом години, що перебуваєш тут, мої ж пестощі ти приймаєш із величчю султана в сералі».
«Манон, – відповів я, обіймаючи її, – не можу приховати від вас, що серце моє засмучене смертельно. Не говорю зараз ні про тривогу, викликану вашою непередбаченою втечею, ні про жорстокість, із якою покинули ви мене без слова втіхи, провівши ніч не на одному ложі зі мною: у вашій присутності я готовий забути і гіркіші образи. Але чи вважаєте ви, що я можу думати без зітхань і без ридань, – вів далі я, ковтаючи сльози, – про жалюгідну й нещасну долю, вготовану мені в цьому домі? Не говоритимемо про високе походження моє і почуття честі; все це аргументи занадто слабкі, щоб вступати в змагання з моєю любов’ю; але сама любов, невже ви не відчуваєте, як стогне вона, ображена і понівечена невдячною й жорстокою примхою?…»
Вона перебила мене. «Послухайте, мій кавалере, – сказала вона, – марно тривожити мене докорами, які пронизують мені серце. Бачу, що вас ображає. Я сподівалася, що ви погодитеся на мій план відновлення нашого добробуту, і, тільки зважаючи на вашу вразливість, я приступила до його виконання без вашої участі; але якщо ви його не схвалюєте, я відмовляюся від нього». Вона додала, що просить мене тільки почекати до кінця дня; що вже отримала двісті пістолів од закоханого старого; що ввечері він обіцяв їй принести прекрасне перлинне намисто й інші коштовності, а крім того, половину обіцяного їй річного утримання. «Дайте мені тільки час, – говорила вона, – отримати ці подарунки; присягаюся, що йому не доведеться хвалитися своїми любовними перемогами, бо я відстрочила їх до повернення в місто. Щоправда, він мільйон разів цілував мої руки; справедливість вимагає, щоб він оплатив це задоволення, і п’ять чи шість тисяч франків не буде надмірною ціною, зважаючи на його багатство і вік».
Її рішення було для мене набагато прийнятнішим, аніж надія на п’ять тисяч ліврів. Я зрозумів, що ще не зовсім утратив почуття честі, якщо відчуваю таке задоволення, позбуваючись ганьби. Але я народжений був для коротких радощів і для тривалих страждань. Фортуна врятувала мене від однієї прірви лише для того, щоб скинути в іншу. Обсипавши Манон ніжними пестощами і запевнивши, як ощасливила мене її обіцянка, я сказав, що необхідно попередити пана Леско, щоб узгодити наші дії. Спочатку він побурчав, але чотири чи п’ять тисяч ліврів дзвінкою монетою спонукали його охоче піти назустріч нашим планам. Було вирішено, що всі ми повечеряємо разом із паном де Г*** М***, і з двох причин: по-перше, щоб не позбавити себе задоволення розіграти забавну сцену зі школярем, братом Манон; по-друге, щоб перешкодити старому розпусникові занадто сваволити з моєю коханою по праву, придбаному таким щедрим завдатком. Ми з Леско маємо піти, коли він вирушить у кімнату, де збирається провести ніч, а Манон, замість того щоб піти за ним, обіцяла вийти з дому і провести ніч зі мною. Леско взяв на себе турботи про те, щоб карета була напоготові.
Настала година вечері. Пан де Г*** М*** не змусив себе чекати. Леско з сестрою були в залі. Разом із першим привітанням старий підніс своїй красуні перлинне намисто, браслети й сережки вартістю щонайменше тисячу екю. Услід за ними він відлічив чистим золотом суму в дві тисячі чотириста ліврів, що становило половину її річного утримання. Свій подарунок він присмачив неабиякою кількістю ніжностей із галантністю вельможі старого двору. Манон не могла йому відмовити в кількох поцілунках; тим діставала вона право на гроші, які він їй вручив. Я стояв за дверима і прислухався, чекаючи, коли Леско зробить знак мені ввійти.
Він з’явився за мною, як тільки Манон приховала гроші й коштовності; підвівши мене за руку до пана де Г*** М***, він звелів мені схилитися перед ним. Я віддав два-три якнайглибші поклони. «Пробачте його, добродію, за неотесаність, – звернувся до нього Леско. – Як бачите, він мало знайомий зі столичними манерами; але ми сподіваємося, що трохи навичок, і все буде гаразд. Ви матимете честь часто бачити тут пана де Г*** М***, – додав він, звернувшись до мене, – вчіться, дивлячись на нього».
Старого баламута, здавалося, вельми потішив мій вигляд. Він поплескав мене по щоці, оголосивши, що я гарненький хлопчик, але мушу бути насторожі в Парижі, де молодикові нічого не варто загуляти. Леско почав запевняти його, що я від природи дуже розсудливий, що тільки й говорю про те, як зроблюся священиком, а єдина розвага моя – гра в піжмурки. «Я бачу в нім схожість із Манон», – мовив старий, беручи мене за підборіддя. Я відповів із простакуватим виглядом: «Це тому, добродію, що ми дуже близькі одне з одним, і я люблю сестричку Манон, як самого себе». – «Чуєте? – сказав він Леско. – Він не дурень. Шкода, що цей молодик мало бачить людей». – «О добродію, – заперечив я, – в нас у церквах я достатньо їх надивився й упевнений, що знайду в Парижі й дурніших за мене». – «Погляньте-но! – додав він. – Це чудово як для сільського хлопчини».
Уся наша бесіда за вечерею йшла приблизно в тому ж тоні. Реготуха Манон кілька разів ледве не зіпсувала нам усю справу недоречними вибухами сміху. Я скористався нагодою за столом розповісти старому його власну історію і злу долю, що загрожувала йому. Леско і Манон тремтіли під час моєї розповіді, особливо коли я намалював його портрет дуже схожим; проте самолюбство перешкодило йому впізнати в нім себе, і я так вправно закінчив розповідь, що він перший визнав її прекумедною. Ви побачите
