Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Та вміємо ми стріляти.

— То як же так вийшло, що ти — перша людина в історії, яка стріляла в голову і при цьому не застрелила? Ну, скажи мені, майстре.

— Не знаю, що ти маєш на увазі під «ти». Чи ти такий вдарений на всю голову, що вважаєш, ніби лінію не прослуховують?

— Що? Це, по-твоєму, шпигунське кіно? Кому, в сраку, треба тебе прослуховувати?

— І все одно я не знаю, що це за «ти», але впевнений, що він, хай би хто він був, у голову нікому не цілився.

— Схоже, він, хай би хто він був, цілився лише в стіни та небо. Ні, буше[373]? така неміч і показуха може бути тільки в комедіях. Сотні куль випустили — і хоч би кого вколошкали! З автоматів що, так складно, на хер, людину застрелити? Я думав, Луїс вас, паскуд, навчив, як справлятися з цими штукенціями.

— Не знаю, що за Луїс, і, безумовно, не знаю, що це за паскуди.

— Не чіпляйся до слів, Джосі Вейлзе. Я, знаєш, казав йому: і не намагайся чогось навчити ніґерів з гето. Якщо для діла треба хоч трішки інтелекту, вони його рано чи пізно просеруть. Моя сліпа бабця — і то стріляла влучніше, ніж ви. Всі восьмеро. І навіщо я взагалі тобі дзвоню?

— Я теж не знаю. Тим більше що ніхто з тих, про кого ти говориш, тут не живе.

— Навіщо мені взагалі витрачатися на телефонну розмову, ге? От скажи.

— Питання не до мене, буше.

— Буше? Та ти з ким так залуплюєшся? З ким ти, бомбоклат, тут розпиздівся, ти, дрібний...

— Дрібний? Спусти труси і в себе перевір.

Я кладу слухавку. Це повна срань — усвідомлювати, що, хоч ти й не ходив до престижної школи та іноземного коледжу, однак ти — єдиний у цьому кодлі, хто вміє мислити розсудливо. Мені справді хотілося провчити цього зарозумілого сирійського паскудника. Досить уже того, що тьма-тьмуща людей має Співака за пророка, і варто його вбити, як він підніметься ще вище — до мученика. Але тоді весь світ довідається, що цей пророк, виявляється, — всього лиш людина, така ж, як і всі, і, як будь-кого іншого, його можна вбити, і що навіть він — як будь-хто в цій країні — ні від чого не застрахований. Своїми пострілами я скинув цю людину з п’єдесталу, і він знову стиснувся до людських розмірів. Пітерові Нессеру я про це нічого не сказав. Потрібно вдивлятися крізь лице — вглиб, під шкіру, до справжньої шкіри, — і тоді стає зрозуміло, що, попри всю свою «світлість» (цей тип навіть на пляжі не з’являється — через побоювання, що засмага може зробити його чорнішим), Пітер Нессер такий же селюк і неук, як і будь-який чортовий ніґер у гето. Принаймні останніми днями він не називає мене «буша». Треба спитати мою жінку, коли це я встиг обернутися на світлошкірого, що п’є коктейлі в готелі «Мейфер». От бомбоклат, ненавиджу, коли мене допікають так, що я починаю лаятися. Лаються тільки неуки.

Докторові Лаву — він теж телефонував мені того вечора — я сказав, що з усіма цими перевірками я зав’язав ще тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року, а якщо вони вважають, що створили тут підготовчу школу, де можуть вічно тестувати й тестувати, то хай використовують гомиків з Багам. Але потім, як кажуть расти, мене осяяли інші резони. Якби Співак дійсно став мучеником, це, звісно, обернулося б великою проблемою, — але це була б їхня проблема, а не моя. Пітер Нессер став би таким одержимим спробами покінчити з легендою, що дошкуляти мені своїм лайном у нього не лишалося б часу. Давно вже минули ті часи, коли політикан казав: «Стрибай», а я питав, на яку висоту. Тепер, коли політикан каже: «Стрибай», моя жінка відповідає: «Він не може підійти до телефона, залиште повідомлення». І ще про дурнів: як ви гадаєте, що найімовірніше станеться, коли ви дасте людині з головою волину, — вона її вам поверне чи залишить собі? Навіть Папа Ло не був настільки тупим.

Тож я вирішую дати своєму розумові попрацювати над цим новим резоном. Четвертого грудня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року стає відомо, що Співак і всі з його оточення вижили. У лікарні чатує Вавилон, а я на той час уже найняв Тоні Паваротті, бо Віпер для таких тонких справ не має належних навичок. Співака обробляють у пункті екстреної допомоги і відсилають додому. У лікарні залишається тільки менеджер, та кінчати з ним уже немає сенсу. І ось ми з Паваротті їдемо на Гоуп-роуд, 56, очікуючи застати там фараонів. Фараони — це пусте, якщо все, що тобі треба, — тільки один постріл. Крім того, я роблю дзвінок, після якого вони повинні здиміти звідти за шістдесят секунд. Але будинок 56 і все довкола нього постає перед нами наче якесь місто-привид. Під’їзна алея порожня, вікна не світяться. Ніде ні душі і жодного тобі фараона. Я сміюся, і Паваротті дивиться на мене так, ніби хоче щось запитати. Тим часом Пітер Нессер дозволяє собі такі ляпи, що це вже більше схоже на телешоу про те, скільки промахів здатна зробити одна людина. Дурний шматок собачого лайна залишає повідомлення, яке записує моя жінка: «Якщо мудрець піде в танець, то я зведу вас нанівець». Всього кілька разів у своєму житті я бачив, як Тоні Паваротті сміється; сталося це й цього разу, коли я прочитав йому те повідомлення. Моя жінка геть нічого не розуміє і йде, лишаючи нас двох у вітальні. Сидячи з Паваротті на дивані, я прикидаю, чи не було з мого боку помилкою послати Віпера підчистити роботу. Замість того, щоб зробити це власноруч, він, як боязке дівчисько, передоручив справу якимсь растаманам. Гірше того, він зробив це з мого телефона. І ось я йому дзвоню:

— Куди спурхнула птаха?

— Якого ти мені дзвониш, братику?

— Повторювати питання не люблю.

— Він пішов. Їхній менеджер у лікарні, а його відвезли на Пагорб білих людей.

— Фараони?

— Один — у тачці з ними, ще кілька — в будинку. На пагорбі всю ніч чергують «Дванадцять племен». А ще білий хлоп...

— Що за білий хлоп?

— Білий хлоп з камерою. Ніхто не знає ’відки, а