Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

А може, він думає, що п’ятдесят шість — це для того, хто все це спланував, — найголовнішого дона, кримінального авторитета? Спитайте, як мене вже нудить і як сильно я стомився від усієї цієї срані, замішаної на чорній магії обіа та ворожінні. Чоловік сьогодні назвав себе растою, а вже наступного тижня починає виголошувати пророцтва. Дуже розумним для цього бути не обов’язково — досить вивчити кілька біблійних псалмів про пекельні муки. Або сказати, що вони, ці піснеспіви, — з Левита, тим більше що цього Левита все одно ніхто не читав. Це щоб ви знали. Ніхто, дочитавши Левит до кінця, не сприйматиме цю книгу серйозно, як до того. Навіть книга, повна всіляких таких словесних премудростей, — не дружить із здоровим глуздом. Не брешіть чоловікові, як жінці, — ну, з таким «законом» я згоден. Але чого не можна їсти крабів? І навіть з ніжним, м’яким, солодким смаженим бататом? І навіщо за це людину карати на смерть? І повірте мені на слово, останнє, що від мене отримає будь-який жеребець, який зґвалтував мою дочку, — це згоду на шлюб з нею. Як він зможе оженитися в той момент, коли я дертиму його шматок за шматком, залишаючи при цьому живим — щоб цей вилупок бачив, як я згодовую шматки його тіла бродячим псам?

Пам’ятаю минулий рік, коли Західним Кінгстоном, як воші, розповзалися вечори дружби на честь того мирного договору. Один раста тоді їздив мені по вухах про те, що несе на собі Число Звіра. Ніщо не розпалює расту більше, ніж балачки про Армагедон. І ось він мені каже:

— Йоу, брате, я не купую нічого, що може виявитися несвіжим, бо тепер усе, що в пачках або пакетах, позначене Числом Звіра. Оці ось смужки з чорними цифрами на білих папірчиках...

Я тим часом спостерігаю, як довкола моєї жінки, що стоїть під вуличним ліхтарем поміж розтанцьованих парочок, в’ється якийсь тип з Восьми Провулків, і йому геть байдуже до персня на її підмізинному пальці. Турбуватися нема про що: вона добре знає, як відшивати таких нахаб, — і робить це не гірше за мене. А раста між тим і далі мене резонить. Навіть коли відомо, що все це фіґня від початку й до кінця, воно все одно тебе чіпляє.

— Ти про штрихкод чи що? — питаю я. — Та в ньому ж ціла купа різних цифр, і особисто я ще ні разу не бачив поєднання «666».

— Тобто ти стежиш?

— Ні, але...

— Це все, братику, — для тупих баранів. Ти поміркуй. Ні в кого на Ямайці немає влади і сили Звіра. Вони просто живляться тим, що їм дає Звір. Ти не помічав, що будь-яке число там починається з нулів? Нуль, нуль, нуль, а далі інші цифри? Так от, це якась десяткова наука. Ціле число, натуральне число і подвійне число. А всі ті числа в коді по всьому світу складаються в 666.

Я відходжу від нього з препаскудним відчуттям: мені починає здаватися, що це таки має певний сенс. Хоча в тих вечірках за мир безглуздим було все, що не візьми. Чи «Дванадцять племен» растафарі, шкіра яких, здається, з кожним місяцем стає все світлішою, чи балаканина між ННП і ЛПЯ, чи змагання в доміно між Копенгагеном і Вісьмома Провулками, чи всі оці цьомики-обіймики («не журись, це не я три роки тому пришив твого брата, батька та діда»). Що таке мир? Мир — це коли я дмухаю на чоло своїй доньці, коли та спітніла вві сні. А це не мир — це швидше пат. Це слівце — «пат» — я засвоїв від Доктора Лава.

Доктор Лав недавно полетів у Маямі, сказавши, що йому треба вибрати президента. Туди я недавно послав і Віпера. Хто знає, що ці двоє між собою замислили, коли зрозуміли, що книжки ваблять їх більше, ніж жінки. Доктор Лав мені сказав: «Hermano, ті довбодзьоби з Медельїна знову збираються тебе випробувати — так-так, ще раз, а ти чого чекав, muchacho? Минулого тижня вони викрали з моргу мертве немовля, випатрали його, як рибу, нутро цього малого засранчика набили кокаїном, а тоді віддали трупик одній дівці, щоб та доставила його літаком у Форт-Лодердейл[371], — і це буквально назавтра після її quinceañera[372]. Жорстко, як порно, еге ж?»

Мені всі ці перевірки починають дещо набридати. Їм і мені відомо, що і третє грудня теж було не більш ніж дурною перевіркою. Я надіслав їм на погодження звісточку, але вони сказали, що їм потрібен труп. Ну, труп — то труп, мені до сраки. Однак мені не до сраки, коли, бомбоклат, якийсь іспаномовний вилупок вважає, що перед ним — хлопчик на побігеньках, якого можна постійно перевіряти й перевіряти, ще раз і ще раз.

У грудні сімдесят шостого Співак дає свій концерт у парку, а я гаю час на довбаний міжнародний дзвінок тільки для того, бачте, щоб почути, як Доктор Лав чехвостить іспанською якогось «ідіота», — але не кубинською іспанською, тож основного я не розумію; чую тільки, що він розлючений. І от я, вислуховуючи все це, міркую: ким цей вилупок себе вважає, сміючи говорити зі мною таким тоном? Наче я не знаю, що означає hijo de puta. Він що, думає, що я зараз розридаюсь і заголошу: «Ой, босе, я так завинив! Присягаюся наступного разу виправитися!» Так, чи що? Мов та шльондра, яку товче носом її сутенер? Я хотів був відповісти цьому maricón у тому ж дусі, але тут Доктор Лав мені каже: «Гаразд, доробляй роботу, muchacho, та й по тому». Отже, Ямайський Сирієць, Кубинець і Колумбієць, вимагаючи труп, так і не зрозуміли, що я дав їм щось важливіше, ніж просто мертве тіло. На тому ж тижні мені телефонує Пітер Нессер:

— Ви там що, бомбоклат, розвели? Га, ви, йобаний народ із гето?

— Це вже не вперше я чую від тебе: «ви, народ».

— Я не сказав «ви, народ», я сказав «ви, йобаний народ із гето». То що там за бомбоклат твориться? Вас же там дев’ятеро?

— Восьмеро.

— Ну от — команда з восьми лобів.