Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Але то був тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий рік, а я з тим роком зав’язав. Коли в січні старий американець звалив у Аргентину, на його місце приїхав новий. Нова америкосівська пісня на старі слова. Себе він називає містером Кларком. «Просто містер Кларк, без „е“ на кінці[380]». Він думає, це дуже смішно, тож при зустрічі повторює раз по раз: «Кларк, без „є“ на кінці». З Доктором Лавом він уже знайомий, але, схоже, хто такий Льюїс Ернан Родриґо де лас Касас, знає кожен американець, що розгулює Кінгстоном у пітній сорочці й зі збитою набік краваткою. У квітні сімдесят восьмого ми сидимо в «Морґанс гарборі», готелі для білих у Порт-Роялі. Сидимо і з майже порожнього ресторану дивимося на Кінгстон. Точніше, дивляться вони. А я спостерігаю. Я з двома іноземцями, вже просякнутими піратським духом з голови до хера. Дивитися їм є на що, — я маю на увазі те почуття, що охоплює кожного білого мена щоразу, коли ти привозиш його в Порт-Роял. Чи не той це самий дух, який сходить на них, щойно вони зіскакують на будь-який кам’янистий берег? Готовий посперечатися: це в них ще з часів Колумба і работоргівлі. Цей дух розв’язує їм язик і б’є навідмаш у голову.

— А скажи-но, душечко, чи не в цих місцях грабував та бешкетував Чорна Борода[381]?

— Я ’наю ті’ки про Генрі Морґана[382], сер. А на Ямайці душечкою звуть жінку, яку утримує чоловік, але вона йому при цьому не дружина.

— Ой-йой.

Я вже давно ось так навмисно не ламав свого язика; кілька разів навіть змусив Доктора Лава мені перекласти. Ніби не розумію сказаного. Цей америкос був хоча б не як Луїс Джонсон, який тримав аркуш паперу догори ногами, демонструючи білим, що ніґери не вміють читати, — і досі пам’ятаю ту сцену. І тут він каже:

— Ви бідний, коштовний народ, який навіть не знає, що перебуває на самій межі анархії.

— Моя не розуміти. Якщо ми коштовний, то чо’ ми такі бідні? Алмаз — коштовний.

— Такі ось ви, хлопче, невідшліфовані алмази. Весь острів такий невідшліфований. Так грубо вирізаний і такий гарний. І такий неміцний. Під «неміцним» я маю на увазі, що ви ходите по краю. Тобто...

— Нестійкий?

— Так. Exactamente[383]. Exactamente, я правильно кажу, Льюїсе? Нам з Льюїсом є що згадати. Ми з ним так давно знайомі, що початку вже й не вгледиш. До цього було ще кілька estados latinos[384], еге ж?

— Ви теж частина то’о шоу в затоці Свиней?

— Що? Хм... Ні, ні. Те було задовго до мене. Дуже задовго.

— Ну, мо’е, ви колись та ’найдете отруту, що подіє на Кастро.

— Хе-хе-хе-хе, а ти тямущий хлопець, хитрий, я б навіть сказав, еге ж? Це Льюїс тебе підгодовує новинами?

— Ні. Новинами мене підгодовують новини.

Тримайся, Джосі Вейлзе. Ніщо так не відштовхує америкосів, ніж коли до них доходить, що вони в тобі помилялися. Не забудь хоча б раз до його від’їзду сказати «без проблем, сер», та ще й отак гугняво: «без проблеееемммм». Щоб він поїхав з відчуттям, що знайшов того, кого треба. Уперше я шкодую, що не маю дредів і не вмію так танцювать не танцюючи на місці, як це роблять растамани, навіть якщо ніякого ритму й нема... Оскільки я весь час спостерігав за тим, як Доктор Лав погідно киває всім словам американця, то майже пропустив те, що той навіює мені. А навіював він мені — майже тільки про це й говорив, — що Ямайка перебуває в стані війни. І війни куди більшої, ніж була тут тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року (це вперше він озвучив дату: 1976-й рік). «Холодної війни», — уточнив він.

— Ти знаєш, що означає «холодна війна»?

— У воєн температури не буває.

— Що?.. Та ні ж, синку. «Холодна війна» — це термін, фігура... Просто назва того, що тут відбувається. Знаєш що? У мене тут дещо з собою є... Глянь-но ось на це.

Білий виймає книжку-розмальовку. Коли клеїш дурня з америкосами, то очікуєш усього, — але це приголомшує навіть мене.

— Шо воно таке?

Я беру розмальовку догори дриґом: навіщо її вертіти, якщо на обкладинці написано здоровенними буквами: «США — це Демократія!» Американець дивиться на те, як я тримаю книжку перевертом, і я точно знаю, що він думає. «Послухай, Льюїсе, compadre[385], я знаю, ти розумієш, про що йдеться, але ти впевнений, що ми взяли правильного хлопа?»

— Це ніби схема, щось схоже на те. Льюїсе, він знає, що... Тобто... дивись. Можна я її візьму, на секунду? Дякую. Погляньмо, погляньмо... Ага! Сторінки шість і сім. Бачиш, шоста сторінка? Це світ за демократії. Ось бачиш? Люди в парку. Діти пробігають повз візки з морозивом, хтось хапає «Твінкі». Ось глянь: бачиш, хлопець читає газету? А ось іде дівчина, — гаряча штучка, правда? У міні-спідниці. Не знаю, що ці пацани вчать, але вони йдуть до школи. А всі дорослі на цій картинці? Вони можуть голосувати. Вони вирішують, кому потрібно піти... тобто, вести країну. О, так, поглянь ще на ці високі будівлі. Це все завдяки прогресу, ринковій економіці, свободі. Вільна ринкова система, синку. А якщо комусь на картинці що-небудь у цьому всьому не до вподоби, він може висловити свій протест.

— Хоч’, щоб я цю картинку розмалював, босе?

— Що? Ні, ні. Краще, скажімо, я дам тобі пару дюжин таких книжок, а ти віднесеш їх у свою колишню школу. Нам треба вчити молодь, наставляти її на правильний шлях, поки їх не переманили всі ці ліваки та комуняки. Всі ці комуняки — просто шизонуті; ти знаєш, чому серед них так багато підарасів? Бо нормальні люди — такі, як ми з тобою, — розмножуються. А комуняки? Вони — як ті гомики, ходять і переманюють на свій бік людей.

«Як і ваші америкосівські релігійні секти, що все тут заполонили», — думаю я, але вголос не кажу.

— Пра’ильно, босе, пра’ильно.

— Добре, добре. Бачу я, містере Вейлз, що ти хороша людина. І відчуваю, що з тобою можна ділитися думками. Ось що я тобі скажу: