Джерело - Айн Ренд
— Зараз я помру, — голосно сказав він і позіхнув.
Він не відчував ані полегшення, ані відчаю чи страху. Остання мить його життя не подарувала йому навіть відчуття серйозності вчинку. Це була просто мить; кілька хвилин тому він тримав у цій руці зубну щітку, зараз, із тією ж звичною байдужістю, — пістолет.
«Люди не помирають ось так, — подумав він. — Потрібно відчувати величезне задоволення чи здоровий страх. Треба ж якось привітати власну смерть. Відчую спазм страху — і натисну на гашетку». Він не відчув нічого.
Ґейл Вайненд стенув плечима й опустив пістолет. Стояв, постукуючи ним по долоні лівої руки. «Люди завжди говорять про чорну або червону смерть, — думав він, — твоя смерть, Ґейле Вайненд, буде сіра». Чому ніхто ніколи не казав, що це і є остаточний страх? Жодних криків, благань чи конвульсій. Немає навіть байдужості до порожнечі, очищеної вогнем масштабної катастрофи. Тільки це — жалюгідний, темненький острах, не здатний навіть налякати. «Ти не можеш так учинити, — сказав він собі, холоднокровно всміхаючись, — це стало б виявом поганого смаку».
Він підійшов до дверей спальні. Його пентхаус у центрі Мангеттену було вибудувано над п'ятдесят сьомим поверхом розкішного готелю, що належав йому; звідси він бачив усе місто. За спальню слугувала скляна клітка на даху пентхауса, зі стінами та стелею з величезних скляних панелей. Уздовж стін тягнулися попелясто-сині замшеві штори, що, за бажання, ними можна було закрити кімнату; але стелю ніщо не прикривало. Лежачи в ліжку, він міг розглядати зорі над головою або ж дивитися на спалахи блискавки і на те, як у повітряному просторі над його головою періщить дощ, розбиваючись оскаженілими блискучими спалахами об невидиму перепону. Він любив вимикати світло і розсувати завіси, лежачи у ліжку з жінкою. «Ми чинимо перелюб на очах шістьох мільйонів людей», — казав він їй.
Зараз він був сам. Портьєри було розсунуто. Стоячи, він дивився на місто внизу. Було пізно і буяння світла почало вщухати. Він подумав, що може дивитися на місто внизу ще багато-багато років, а може ніколи більше його не побачити.
Ґейл Вайненд притулився до стіни і відчув холод скла крізь тонкий темний шовк своєї піжами. На нагрудній кишені білими нитками було вишито монограму «ҐВ», що відтворювала його власноручний підпис; саме так, владним рухом руки, він писав свої ініціали.
Люди казали, що найоманливішою у Ґейлі Вайненді була його зовнішність. Він нагадував декадентського наддосконалого останнього представника давнього роду, який купався в розкоші, хоча всі знали, що він походить з низів. Він був високим, надто струнким, щоби бути фізично привабливим, так наче його плоть і м'язи виродилися. Йому не потрібно було виструнчуватися, щоб надати собі суворого вигляду. Наче уламок цінного металу, він схилявся, гнувся і нагадував людям туго затиснену пружину, що будь-якої миті могла випрямитися. Цього натяку здебільшого вистачало; він рідко цілком випростовувався. Рухався ліниво, і хоч би який одяг вдягав, завжди мав довершено елегантний вигляд.
Його обличчя не відповідало сучасній цивілізації, а радше античному Риму; це було обличчя безсмертного патриція. Волосся із сивиною він гладенько зачісував назад, відкриваючи високе чоло. Шкіра туго обтягала кутасті кістки черепа, рот був тонким і довгим, а очі під вигнутими бровами — блідо-блакитні; на фотографіях вони мали вигляд двох сардонічних білих овалів. Якось один художник попросив його позувати для Мефістофеля; Вайненд розреготався й відмовився, а художник сумовито за ним спостерігав: усміхнений Вайненд був ідеальною моделлю.
Зараз він недбало спирався спиною на скляну стіну спальні, відчуваючи вагу пістолета в руках. «Сьогодні, — думав він, — що сталося сьогодні? Чи сталося щось, що допоможе мені зараз і надасть цій миті якогось сенсу?»
Нинішній день нагадував чимало інших минулих днів, тому важко було визначити, чим саме він від них відрізнявся.
У жовтні 1931 року Ґейлові Вайненду виповнився п'ятдесят один рік. У цьому він був впевненим; щоб згадати решту, потрібно було докласти зусиль.
Він прокинувся о шостій ранку й відразу вдягнувся; відколи подорослішав, ніколи не спав довше чотирьох годин. Спустився до їдальні, де для нього вже був готовий сніданок. Його пентхаус — невеличке помешкання — стояв на краю просторого даху, де був облаштований сад. Кімнати були вершиною мистецької майстерності; якби вони належали комусь іншому, їхня простота і краса викликали б захоплені зойки; але люди ошелешено замовкали, дізнавшись, що це помешкання належить видавцю нью-йоркського «Знамена», найвульгарнішої газети в країні.
Після сніданку він пішов до свого кабінету. На столі лежали всі найвідоміші газети, книжки та журнали, отримані цього ранку з усіх куточків країни. Протягом трьох годин він працював за столом, читаючи і пишучи великим синім олівцем стислі нотатки просто на аркушах. Ці записи скидалися на шпигунський шифр, ніхто не міг їх прочитати, крім сухорлявої, середніх років секретарки, яка заходила до кабінету, коли його покидав Вайненд. Він уже п'ять років не чув її голосу, та вони й не мали потреби спілкуватися. Коли він повертався до свого кабінету ввечері, секретарка й паперові стоси зникали; він знаходив на столі лише охайно надруковані аркуші з усім тим, що він хотів зберегти з ранкової праці.
О десятій він прибув до редакції «Знамена» — невибагливого похмурого будинку в непрестижній частині Нижнього Мангеттену. Коли він проходив вузькими коридорами будівлі, працівники, яких зустрічав, бажали йому доброго ранку. Вітання були офіційні й він увічливо відповідав; але його прихід мав ефект смертоносного променя, що зупиняє діяльність усіх живих організмів.
Серед багатьох суворих правил, обов'язкових для виконання працівниками Вайнендових підприємств, найважчою була вимога не зупиняти роботу, коли містер Вайненд входив до кімнати, і не звертати на нього уваги. Ніхто не міг передбачити, який відділ він вирішить відвідати і чому. Він міг з'явитися будь-якої миті у будь-якій частині будинку — і його присутність створювала ефект удару електричним струмом. Працівники намагалися підкорятися цьому правилу якнайпокірніше, одначе воліли б відпрацювати три додаткових години, ніж десять хвилин під його мовчазним наглядом.
Цього ранку в кабінеті він схилився над гранками редакційних статей недільного випуску «Знамена». Викреслював синім олівцем рядки, що їх вважав недоречними. Він не підписувався своїми ініціалами; всі знали — лише Ґейл Вайненд міг зробити ці закреслення лініями, що, здавалося, розрубують на шматки авторів номера.
Він закінчив читати гранки, потім попросив з'єднати його з редактором своєї газети «Геральд» у Спріґвіллі, що в Канзасі. Телефонуючи у свої провінційні видання,
