Зима у горах - Джон Вейн

клопоти. Вона підсіла до Роджера хвилин за двадцять перед цим, а доти він сидів поряд з порожнім кріслом, відганяючи всіх, хто зазіхав на нього, тим часом, як Дженні метушилась за лаштунками, даючи вказівки й розставляючи в потрібному порядку виступаючих. Все пройшло як годиться: бретонські, ірландські, валлійські поети гордовито з’являлись в оголошеній послідовності й читали свої твори; навіть шотландець, позбавлений власної кліки, прочитав хитрою, схожою на англійську мовою не більше, ніж було домовлено. А тепер на авансцені стояв Медог і читав уривки з поеми «Гуїлім черокі», решта ж поетів, які закінчили свої виступи, вийшла в зал, дивилась на нього й слухала, а Медог, лишаючись усе тим же Медогом, водночас був і чимось іншим — закоханим у свою мову вченим-філологом, якого Роджер встиг побачити під час першої зустрічі, але понад усе він був Медогом бардом, полум’яним співцем, слова якого запалювали душу, поетом, який на весь голос заговорив про нещастя свого народу, це був Медог-черокі, Медог — співець Гвінеда, клерк з контори агента по продажу земельної власності, який плів візерунки слів з допомогою інстинкту, як птах, а також плів їх з пам’яті, як слон, а ще з любові, радості й тривоги, як людина. Сидячи поряд з Дженні й дивлячись на Медога, Роджер, який розумів і сприймав зараз валлійську мову так добре, що міг триматися на навальній хвилі заплутаних і бурхливих мовних фігур, зітканих Медогом, раптом збагнув, що поема Медога — те саме, що й жовтий автобус Герета,— вони навперемін носили його, Роджера Фернівела, тут, серед гір, поки не винесли туди, де він знайшов себе.

Медог читав хвилин із двадцять і ніби ріс на очах, з кожною хвилиною винагороджуючи себе за всі роки буденно-одноманітного життя, обмеженого сірим трикутником: контора — пивна Маріо — пів-будиночка на безликій околиці Карвеная, міста, яке він любив понад усе на світі і яке було йому і рідним краєм, і центром його існування. І коли могутня хвиля епічної оповіді, піднісши голос Медога до крещендо, здійнялася вгору двадцятьма рядками, від яких перехопило подих, а тоді з оглушливим гуркотом впала й розбилася, спінившись, Роджер якусь мить іще сидів мовчки, а потім, прийшовши до тями від оплесків, озирнувся довкола і здивовано побачив, що стіни муніципалітету цілі, ряди дерев’яних крісел стоять так само акуратно, як і перше, і що над головою в нього дерев’яна стеля, а не всіяний зорями покров неба.

Після цього все закінчилось. Головуючий, каріатидоподібний чоловік з надмірно розвиненою верхньою щелепою й недорозвиненою нижньою, залучений з місцевого університетського коледжу, виголосив кілька заключних банальностей, і всі потяглися до виходу. Роджер і Дженні, як заздалегідь і домовилися, подалися до пивної Маріо, щоб зустрітися там з Медогом.

Вибір цього місця був не випадковий. Власники автобусів на чолі з Айво і Гіто після аукціону встигли влаштувати там не дуже тривалу, але бучну гулянку, після чого Маріо зачинив свій заклад на денну перерву — і зробив це саме вчасно, щоб випровадити їх до контори аукціоніста завершувати справи в досить тверезому стані, тобто пройти різні встановлені законом формальності, пов’язані з правами власності. Ввечері, коли пивна відчинилася знову, вони повернулись туди — ті самі люди, але й не ті: вони ніби виросли, серця їхні билися в новому ритмі. Неймовірне чудо здійснилося: вони знову були самі собі хазяї.

Роджер і Дженні на мить затрималися в дверях пивної, розглядаючи картину, що відкрилась їхнім очам. В пивній було тепло, накурено, стояв голосний, але без гармидеру гомін, густо чулась валлійська мова. Кухлі порожніли, широкі посмішки ставали ще ширшими. Маріо, обличчя якого блищало від поту, наливав пиво, подавав пироги, руки його рухались дедалі швидше, він весь час вигукував щось то по-валлійському, то по-італійському.

—     А, ви вже тут! — мовив Медог, переступаючи поріг слідом за ними.— У мене тут одна невеличка справа ось тільки залагоджу її і можна буде починати свято.

—     А мені здається, ніби воно вже почалося, сказав Роджер.— Медог, ви були неперевершені. Ваша поема здобуде світове визнання!

—     Моя поема? — перепитав Медог.— Вона — це слід подиху на віконній шибці. Невиразний відбиток мого життя і життя оцих людей, що перед вами. За цим я і прийшов.

—     За чим?

—     Скликати всіх черокі на учту,— сказав Медог.— Ось послухайте.

Раптом, відійшовши від них, він протовпився до стойки й сказав щось на вухо Маріо. Маріо, вислухавши, кивнув на знак згоди головою. Медог виліз на стільця, з нього — на стойку.

«Джентльмени! — гукнув він.— Я маю вам щось сказати!»

Всі обличчя повернулись до нього, і стало ясно, що всі присутні знають валлійську.

«Сьогоднішній вечір — це вечір перемоги,— вів далі Медог,— Для мене, для вас, для всіх нас. І я маю честь запросити всіх вас без зайвих церемоній приєднатися до мене й моїх друзів у готелі «Палас», де нас чекає випивка й закуска, причому задарма і в необмеженій кількості».

«Коли?» — гукнуло кілька голосів.

«Негайно!» — посміхнувся Медог і зіскочив на підлогу серед бурхливих оплесків.

«А тепер слухайте мене! — гукнув Маріо,— Ця пивна зачиняється. За законом через п ять хвилин усі повинні звільнити приміщення. А я вимагаю зробити це ще швидше. Я навіть п’яти хвилин вам не даю. Я хочу втрапити до тієї компанії. Допивайте й гайда зі мною!»

«Ми маємо право сидіти скільки треба, щоб допити замовлене»,— крикнув з кутка якийсь безбарвний стариган.

«Я не даю вам цього права,— крикнув Маріо.— Допивайте на тротуарі! Ходімо туди, де випивка дармова!» _

Маріо зник у своїх катакомбах позаду стойки і за мить вигулькнув звідти в крикливо-картатому пальті й тірольському капелюсі, за стрічкою якого стирчав помазок для гоління. Без зайвих розмов він швидко повимикав усе освітлення, окрім тьмяної лампочки над стойкою, світла якої, проте, було досить, щоб товариство знайшло дорогу до виходу.

—     Ходімо, хлопці, розуміти такі тонкі натяки ми ще не розучились, прогув своєю блазенською англійською мовою, наче в сурму просурмив, Айво.— Пора вирушати до готелю. Там уже нагуляємось донесхочу. Дармові