Зима у горах - Джон Вейн

—     Ще б пак,— зауважив Роджер,— Зв’язки ви маєте. Забувати про це не можна.

          Ви здивувалися б, якби довідалися, з якими людьми я підтримую знайомство,— вів далі Дік Шарп. Я плачу їм чималі гроші, щоб вони мене інформували. Не один бравий хлопець-консультант викачує з мене гарненьку платню. Розумієте, на кишенькові витрати. По сто, по двісті фунтів у квартал. Але виплата припиняється, якщо квартал минає, а потрібних відомостей, не призначених для широкого загалу, я не одержую.

Лише тепер Роджер помітив, що Дік Шарп трохи напідпитку і що він досяг тієї стадії сп’яніння, коли алкоголь починає невловимо сплітати бажане з дійсним в одне ціле. Утримання платних консультантів — чи не вигадка це? А може, це плани на майбутнє, коли він зробиться по-справжньому великим ділком?

—     Бачу, ви мені не вірите,— сказав Дік Шарп. Його обличчя, як часто буває у тих, хто хильнув зайвого, набрало ображеного виразу,— Мабуть, вам і далі хочеться думати, ніби ви здобули величезну перемогу. Ніби поклали мене на обидві лопатки. Так от, я нікому не дам покласти себе на лопатки. І зараз же, не гаючись, доведу вам це.— Великим і вказівним пальцями він узяв Роджера за рукав.— Ходімо он у той кінець залу. Там є один ваш знайомий. Можете спитати його.

—     Мій знайомий? — перепитав Роджер.

Він подивився в бік дверей, поблизу яких купчились головним чином ті, хто прийшов з Діком Шарпом. Там було поставлено столик, а на ньому виднілась дюжина пляшок шампанського. Юний Седрік, якого Роджер уже бачив у товаристві Діка Шарпа, схилився над пляшками і роздивлявся етикетки. Стоячи до Роджера в профіль і відкинувши назад голову, пила шампанське дружина Діка Шарпа, білява огрядна красуня. Трохи далі Роджер побачив спітніле обличчя Доналда Фішера. Той затиснув у куток канадця Андре і, очевидно, обробляв його, не шкодуючи слів. «Хай живе угодовство!». Біля Доналда Фішера, обличчям до нього й спиною до Роджера, стояв ще один чоловік, в лінії пліч якого, в потилиці й поставі голови вгадувалося щось знайоме. Так, то був Джералд Твайфорд.

Що йому тут треба? Прийшов набридати Дженні? Щоб зіпсувати йому, Роджеру, урочисту мить? Роджер обвів поглядом зал. Дженні була в безпеці в дальньому кінці залу, їй, несамовито жестикулюючи, щось втовкмачував Маріо! Вона, певно, не помічала Твайфорда, бо всю її увагу привертав до себе Маріо. Можливо, все ще обійдеться. Що ж до власної персони, то Роджеру було начхати на присутність Твайфорда. Він почував себе добрим і великодушним, таким собі велетом, що святкує перемогу.

Дік Шарп уперто тягнув Роджера через зал туди, де стояв Твайфорд. Вони пройшли повз місіс Шарп, яка вдала, ніби не помітила Роджера, і повз Седріка — той кинув на нього швидкий погляд, в якому зблиснула гостра цікавість, і квапливо відвів очі.

—     А ось чоловік, з яким, ви, мабуть, знайомі, містере Твайфорд,— промовив Дік Шарп, киваючи на Роджера.

Голос його звучав недбало, обличчя не виражало нічого, але Роджер відразу ж зрозумів, що він їх звів з лихим наміром, бо, природно, плітки дійшли й до нього. Мабуть, Дік Шарп неабияк сподівався, що обидва встрянуть у сварку, яка зіпсує вечір.

Проте Твайфорд подивився на Роджера байдуже, майже сонно.

—     Так, ми знайомі,— тільки й проказав він.

—     Підтвердіть йому те, в чому я щойно його переконував,— з п’яною впертістю вів далі Дік Шарп.— Мені він не вірить. Він ще й досі вважає, що всі ці хлопці мають підстави святкувати перемогу.

—     Святкувати перемогу? — перепитав Твайфорд, знизавши плечима,— Та вони — жаби під бороною. Борону на мить підняли перед тим, як повернути її в іншому напрямку. Оце й усе, що вони можуть святкувати.

—     Ще ніколи мене так не годували метафорами з сільського життя,— сказав Роджер.— Коли в оцьому ось готелі я вперше зустрівся з Діком... з нашим другом,— Роджер тільки тут зрозумів, що не знає справжнього імені Діка Шарпа. Чи справді його прізвище Шарп? Та ні ж, це, безперечно, прізвисько. А прізвище, певно, Джонс, як і в усіх тут. Так от, під час нашої першої розмови він сказав мені, що Герет — це їжак, якого переїхала автомашина. А тепер ви кажете, що всі ці люди схожі на жаб під бороною. Як на мене, порівняння можна продовжити: вони — птахи на живоплоті під хмарою хімічної отрути, вони — форель, що гине в загидженій річці, вони — чайки, у яких позлипалися крила від нафти, що витікає з дірявого танкера.

—     А ви, бувши відважним оборонцем усього, що віджило, сміливо встряли в ар’єргардний бій і захищаєте вчорашній день,— сказав Твайфорд, зневажливо виблискуючи окулярами.

—     Скажіть йому,— наполягав Дік Шарп,— скажіть йому те, що сказали мені про новий державний план.

—     Та просто всьому безладдю буде покладено край,— пояснив Твайфорд,— Незабаром у цю плутанину й колотнечу внесуть трохи здорового економічного глузду. Ясна річ, тутешні захисники національних інтересів знімуть бучу, якщо регіональний адміністративний центр перебуватиме в Англії, тому цілком можливо, що їм зроблять поступку і організують його в Рексгемі чи десь-інде. Побачите, не мине й року, як усім цим хлопцям знову доведеться продавати свої автобуси, тож зараз їм краще не гнути кирпу.

—     Я з вами не згоден,— заперечив Роджер,— але вас, безперечно, моя думка не обходить.

—     Відверто кажучи,— відказав Твайфорд,— ви для мене просто дірка, в яку провалилися моя дружина й діти. А тепер я лаштую пристрій, щоб витягти їх звідти.

Давайте, шпарте далі, потіште своє самолюбство. Скористайтеся з того, що закон надає вам право доступу до дітей, а те зло, якого ви їм завдаватимете, я з допомогою матері намагатимусь виправити. А зараз облишмо цю розмову.

—     Охоче.

До них