Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Володимир пізнав їх — це були син його Ярослав і дочка Предслава. Доля не милує Ярослава, він прибув з далекої Ростово-Суждальської землі, щоб говорити з батьком, а потрапив на похорон матері. Втім, може, це справедливий перст долі — Рогніда палко любила Ярослава, він так любив її!..

От вони і йдуть потай, уночі до Десятинної церкви, щоб попрощатись з тілом матері, почули кроки, зупинились.

Князь Володимир хотів, нестямно хотів кинутись до них, обняти живих дітей мертвої Рогніди, поцілувати, — тоді б йому стало легше, спокійніше, він не був би таким самотнім у цьому нічному тьмяному світі…

Але він не міг піти до них — дві постаті, що скрадались пізньої години до Десятинної церкви, як німий докір, як жорстокий осуд того, що вже сталось і чого повернути було несила, стояли на пагорку, син і дочка без слів, у невимовному горі здалеку дивились на отця свого.

І він схопив, вп’явся в руку єпископа Анастаса, завернув з стежки, пішов, тягнучи його за собою, мимо дітей, зупинився тільки на Горі, коли Десятинна церква, дві темні постаті на пагорбі залишились позаду, зникли в імлі.

— Яка ж крута ця гора! — промовив князь Володимир.

Тієї ночі він не лягав спати — до самого ранку горіла свіча в палаті. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидів у кріслі перед столом, то вставав і важкими кроками ходив у палаті, близьких переходах.

Скільки і яких важких дум передумав він за ніч! Ось тут, у палаті за столом, у цьому кріслі сиділа Рогніда — лляне волосся, ясні очі, тихий співучий голос: «Муже мій, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду…» Ось переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона йде вперед, кладе руки на його плечі: «Княже Володимире, ти прийшов до мене?..»

Хтось кличе князя:

— Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе.

Він заходить до спочивальні Анни — там горить свіча, біля ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару, перелякані очі.

— Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить, груди розриває кашель…

— Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!

Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує очі, от, либонь, і спить.

Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в темряві, в гущавині дерев кричить птах: «Пу-y-гy! Пу-у-гу!»

«Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову накликаєш біду?» — думає, притулившись головою до лутки вікна, князь Володимир.

Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній церкві як княгині, за довгий день множество людей київських пройшли й схилили голови перед корстою з її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду: вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й заповідала.

На похороні було мало людей — десяток черниць, предславинські дворяни, що несли труну, священик.

Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами на лицях, вони йшли позад усіх — ніхто їх не пізнав.

Вершник — нікому не відомий вершник примчав у цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що повільно пливли в долині, й тіні за ними, — вершнику, вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до Предславина?

Невеликий горбок над Либеддю — от і все, що залишилось на пам’ять про Рогніду. Промине небагато літ — і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей горбок.

7

Саме в цей час до Києва з смутною звісткою прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом везли до Києва, новгородці ж просили собі нового князя.

Звістка ця дуже опечалила князя Володимира — молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він знав, як багато важить для всієї Русі земля Новгородська, а крім того, Вишеслав був його улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі, смерть його — велика втрата для Київського столу. В ближчі ж дні князь Володимир покликав до Золотої палати, куди прийшли сли новгородські, воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі просять собі князя.

— Кого пошлемо князем туди? — запитав Володимир.

— Говори сам, княже, — залунали звідусіль голоси. — Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний сісти на столі в Новгороді.

— Я думав про це, — відповів князь, — бо сам був князем земель полунощних. Великий Новгород стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя, волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти, сли новгородські?

— Згодні! — однодушно відповіли сли. — За Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.

— А ти, сину, — звернувся князь Володимир до Ярослава, що стояв біля княжого столу, — чи згоден?

Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь хвилину мовчав, потім промовив:

— Воля твоя, отче!

— Так і буде, — закінчив Володимир.

І княжич Ярослав, що віднині ставав новгородським князем, виступив уперед, обнявся й поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за честь і довір’я.

Князь Володимир говорив правду й, посилаючи Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а сину — слави.

Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за матір’ю Рогнідою, і відчуваючи перед нею й ним свою провину, він хотів якось її спокутувати, — Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином — адже Київ і Новгород — це городи-брати, два кінці Русі, Київ — це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.

Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.

Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й Володимир несамохіть замилувався своїм сином. Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, — він дуже нагадував свого батька. Було в ньому ще й інше — голосом, виразом обличчя він нагадував матір — її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.

— Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись… може, й навіки, — почав Володимир.

— Навіщо говорити так, отче? — суворо