Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Після служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з єпископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потім зупинився й промовив:
— Я б хотів… одного б я хотів на схилі літ своїх, отче…
— А чого? Скажи мені одверто, княже.
— Аще помру, щоб ніхто не відав, де поховане моє тіло.
— Навіщо говориш так, княже?
— Боюсь смерті, — пересохлими устами вимовив Володимир.
— А безсмертя?! Адже є безсмертя, княже Володимире, — відповів на це Анастас, але в голосі його також був страх, тривога.
Володимир дивився на небо, що висіло над сірими стінами Гори, й мовчав.
Ще через короткий час єпископ Анастас завів мову про сина Володимира Ізяслава, що був князем полотським і там помер, і про сина Ізяслава Всеслава, який помер через рік після батька.
— Маю вість від єпископа Стефана з города Полотська: над могилою Ізяслава й Всеслава творяться чудеса, Бог являє знаменія.
— І вони святі? — спідлоба подивився на єпископа Володимир.
— Аще Бог восхоще, того й прославить, чим більше на Русі святих, тим краще, княже…
Літописець пише:
«Літа 6615-го[198] перенесені Ізяслав і Всеслав у город Київ, в святу Богородицю…»
Від церкви не відставала й Гора: слава князя — її слава, честь Володимиру — честь і їй.
В Золотій палаті воєводи згадують давні походи, коли відбивали червенські городи.
— Княже Володимире, — встають мужі нарочиті, що прибули з города Волина, — ми тобі служимо вірно, вічно, нехай же відають про це діти наші й онуки… Просимо назвати город Волин Володимиром.
Глибоко, спираючись на поручні, сидить князь у кріслі отців своїх, похмурим поглядом дивиться на воєвод, бояр, мужів. Тепер у нього завжди похмурий погляд, недовіра й хижий блиск в очах.
— Бути Волин-городу Володимиром!.. — лунають крики в палаті.
Чому ж так смутно, тоскно й боляче Володимиру-князю?
І це не один день, не місяць, ідуть літа, все, здається, стало на місці, зникло старе й торжествує нове — чого ж печалитись Володимиру?
Пережитого не можна витравити з душі. Якщо замислитись і пригадати — там стільки кривд, образ, горя. Проте як не боляче, а Володимир з приємною, радісною печаллю пригадує всі ці минулі літа — вечори в теремі отчому, коли був молодим, юнаком, ходив до Перунового требища, слухав колядки, в ніч на Купала, одягнувшись у звичайне платно, спускався до Почайни, стрибав через вогні…
Новгород… А хіба там не було радості в князя Володимира — він твердо сидів на столі в землях полунощних, мріяв про далекий Київ, отця і матір, сади над Дніпром!
І так усе — минуле відступало, його вже не було, але воно жило в душі старого князя Володимира, будило спогади, мрії.
Пізнього вечора князь Володимир стоїть на ґанку терема. Тільки-но закінчилась вечерня в Десятинній церкві, до світання там буде ще одна служба — завтра Різдво, нове свято на Горі, князь веселитиметься разом з усіма боярами, воєводами.
Але що це? У воротях Гори чути тупіт багатьох ніг, ось із-за стіни випливли десятки смолоскипів, у морозяній ночі чути жваві голоси:
Коли не було з нащада світу,
тоді не було неба, ні землі,
неба, ні землі, лишь синє море,
а серед моря та два дубочки…
Князь Володимир пізнає пісню… Оця ніч, ніч народження Христа нині, була колись ніччю Корочуна; у цю найдовшу в усій землі ніч люди хотіли допомогти доброму богові врятувати, визволити з небесних склепищ добре, тепле Сонце…
І тоді, щоб не пізнали й не покарали злі боги, жінки одягали чоловічі одяги, а мужі — жіночі платна, вони чіпляли на голови скурати й ларви[199], збирались великими натовпами на Горі, біля Перуна, били мечами об щити, гриміли списами, свистіли в сопілі й гудки, кричали, запалювали й пускали в сніги обв’язане соломою й змащене смолою коло.
А потім люди, що перемогли злих богів, ішли до княжого терема, співали оцю колядку:
…Там сіли-впали два голубочки,
два голубочки на два дубочки.
Почали собі раду радити,
раду радити і гулькотати,
як ми маємо світ основати… —
лунало й нині все ближче й ближче.
— Несіть меди, ол, горіхи! — велів князь Володимир.
Вже біля самого ґанку чулись пісні й голоси, смолоскипи освітлювали скурати й ларви. Збуджений князь Володимир стояв на ґанку, частував і дякував колядникам.
На Горі лунало, гриміло:
Добрий тобі вечір, наш славний княже,
щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на здоров’я…
З далекого минулого виринали добрі, радісні згадки.
Після того князеві Володимиру довелось говорити з єпископом Анастасом. Той був обурений, сердитий.
— Я не знаю, де живу, — говорив він князеві Володимиру, снідаючи після ранньої служби разом з ним у теремі. — Ми, княже, багато зробили, аби руські люди стали християнами, аби вони виконували не язичеські, а православні закони…
— Та хіба ж нині Русь не стала християнською? — щиро здивувався князь Володимир.
— Де ж християнство, коли й у Києві, й скрізь багато людей молиться не в церкві, а біля ріки, в гаях, дібровах.
— Важить не те, — відповів Володимир, — де моляться, а кому. Людіє Русі моляться нині Христу.
— Але ж вони стрибають через вогні в ніч язичеського Купала?!
— Нині це ніч не Купала, а Іоанна Хрестителя, — посміхнувся князь Володимир.
— І в Сварога вони вірують…
— То не Сварог, а Ілля, адже ми самі з тобою, єпископе, про це домовились.
— А бог Волос?
— Бога Волоса вже немає, за худобу нині піклується святий Влас.
— А оці колядки на Різдво Христове? Два голубочки на двох дубочках радяться, як їм світ основати?!
Князь Володимир раптом обернувся до єпископа.
— Тоді скажи, отче, хто ж основав світ?
— Як хто? Токмо Бог, що є один у трьох особах: Бог-Отець, Бог-Син, Бог — Дух Святий.
Спершись руками на стіл, князь Володимир замислився.
— Учора ввечері, — стиха промовив він, — я слухав ці колядки. Добре співали, душа радіє… «Коли не було з нащада світу…» А що ж тут такого, єпископе? І два дубочки, ще й синє море — ой, як це добре, єпископе.
Дивлячись перед собою на вкриті сріблястою памороззю шибки, князь Володимир шепотів слова колядки:
Спустимося на дно до моря,
винесем звідти дрібного піску,
дрібного піску, синього каменя,
з дрібного піску — чорна землиця,
студена водиця, зелена травиця,
з синього каменя — високе небо…
Помітивши, що єпископ схопився за голову, він закінчив:
— Не жахайся, отче!
