Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка.
— Ти сотворив добре, сказав мені свою правду, хоч, Святополче, ліпше би було та й міг її сказати раніше. Що ж, я почув це нині від тебе, хоч знав твої думи раніше…
— Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш?
— Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.
— Великий княже і василевсе Русі! — засміявся Святополк. — Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?
— Я говорю це, — ніби не почув його слів Володимир, — бо не хотів убити і не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам від нього, а ще більше Русь і її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир і любов… Князя Ярополка в сінях терема убили два гридні, яких підкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш.
— Не вірю! Так вигадав ти з своїми боярами, це ви націлили мечі вбивць у серце мого батька…
— Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втім, ти зараз сам усе зрозумієш…
— Слухаю! — крикнув Святополк. — Що ж ти ще скажеш мені?
— Скажу те, що я ніколи не проганяв і не міг прогнати з Гори твоєї матері Юлії, бо твій батько не Ярополк, як усі вважають і як думаєш ти сам…
— Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузуєш з мене… Навіщо?! Хто ж мій батько?
— Був час, коли все було не так, як нині, — смутно сказав Володимир, — був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене… Від любові цієї, від гріха нашого ти й народився, а я… твій батько.
Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидів на пні, похиливши низько голову. Мить — він здригнувся, здавалось, хотів кинутись уперед.
Але мить була така коротка — Святополк не думав іти вперед, він обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навіть Володимир почув скрегіт, і підвівся…
— Ти — мій батько? — крикнув він. — Ні, ти жартуєш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей… Не вірю, чуєш, я не вірю, княже!
У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що він знову стоїть перед тінню брата Ярополка, а може бути, — плодом своєї любові, перед сином, розривали його душу.
— Святополче, — вставши з пенька, хрипко промовив він. — Брата Ярополка немає, кості матері твоєї Юлії поховані в Херсонесі, я один нині відповідаю й мушу відповідати за наш гріх. Правду говорю, ти — мій син, іди ж до мене.
І він справді був би безмежно щасливий, з його душі, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох і багатьох літ гнітив його, коли б Святополк пішов до нього, простягнув свої руки.
Та Святополк не рушив з місця.
— Жорстокий, безжальний княже, — прохрипів він. — Зараз я вірю тобі, але навіщо, навіщо ти мучив мене, зробив такого, яким я є? Вже мені пізно змінюватись, чуєш, — він на мить замовк і кінчив, — я проклинаю тебе!
Володимир зрозумів, що сталось, — Святополк устами своєї матері проклинає, ненавидить його: у цю ніч, в цьому порубі нічого не можна зробити.
— Що ж, Святополче, — сказав він, — ти проклинаєш, а я… я прощаю тебе.
Князь пішов до дверей порубу, рішучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив їх.
— Ось двері розчинені, — промовив Володимир, — іди, Святополче…
Він першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив воєводу Вовчого Хвоста й гриднів.
— Я увільнив князя Святополка з порубу, — сказав Володимир воєводі. — Віднині він житиме на Горі. Пустіть його.
Надворі сіявся дощик. Низько над Горою пливли кошлаті важкі хмари, із-за них крадькома визирали зорі. Було холодно, вогко, пусто.
6
В один з перших днів зарева[193] князь Володимир дізнався про кончину колишньої жони своєї — княгині Рогніди. Розповів йому про це єпископ Анастас, що до світання прийшов у терем, побудив князя.
— Нині вночі, — скорботно промовив він, — у Бозі спочила княгиня Рогніда — черниця Анастасія.
— Вона тяжко хворіла, страждала? Чому мені не повіли про це? — повернув голову до єпископа й подивився на нього якимись великими очима князь Володимир.
— Княгиня не веліла комусь говорити про свою хвор, — відповів Анастас, — і не турбуйся, княже, вона не мучилась, не страждала, дні й ночі проводила в самоті, вкушала хліб та воду, давно вже нікого не хотіла бачити, токмо вчора покликала мене й висповідалась, а вночі тихо спочила, пішла в світ інший…
Єпископ, це було помітно, розповів не все, що знав про кончину Рогніди, він був єдиним свідком останнього дня її життя, останнім розмовляв з нею, але князь Володимир не став у нього нічого запитувати: якби Рогніда щось хотіла йому переказати, Анастас сказав би про це.
— Де лежить її тіло?
— У Предславині, в теремі, княже.
— Коли її поховаємо?
— Завтра, княже.
— А де?
Єпископ на якусь хвилину затявся.
— Княгиня Рогніда простила всіх і просила, аще завинила, її простити, тіло ж заповіла поховати без почесті й слави там, де й жила, — в Предславині, вона-бо давно зреклася суворого світу, як і світ зрікся її, а все добро своє заповідала церкві…
Стоячи біля вікна, Володимир довго дивився, як надворі починає снуватись павутиння світанку, потім обернувся до єпископа й сказав:
— Не будемо судити… Рогніда зробила так, бо ніколи не дбала про суєтну славу, але для слави нашої й церкви її слід поховати як княгиню.
Єпископ схилив голову — він згоден був з думкою князя.
— Велю, — суворим голосом сказав Володимир, — віддати погребову почесть моїй жоні Рогніді як княгині, тіло ж покласти там, де сама побажала, — в Предславині.
Володимир замовк. За вікном усе більше розпалювалось денне світло. Проміння його впало на бліде обличчя, високе чоло.
— І ще я хочу, — важко передихнувши, закінчив князь, — попрощатись з нею. Уночі ми
