Фараон - Болеслав Прус
Після тримісячного перебування в «поселенні мертвих» мумія фараона була готова до врочистого поховання. її віднесли назад до царського палацу.
Розділ п’ятдесят четвертий
Усі сімдесят днів, протягом яких священне тіло мокло в насиченій содою воді, Єгипет був у жалобі.
Храми позачиняли, припинились процесії. Змовкла всяка музика, не влаштовувались бенкети, а танцівниці перетворилися на плакальниць і, замість того щоб танцювати, рвали на собі волосся, що теж давало їм чималі прибутки.
Ніхто не пив вина й не їв м’яса. Найвищі сановники ходили босі, в одежі з грубого полотна. Ніхто не голився, крім жерців, найзапопадливіші навіть не вмивалися, обличчя вимащували болотом, а голову посипали попелом.
Від Середземного моря і до першого порога на Нілі, від Лівійської пустелі до Сінайського півострова панували тиша й смуток. Згасло сонце Єгипту, відійшов на Захід і залишив слуг своїх володар, який давав радість і життя.
Серед найвищої знаті наймоднішими були розмови про загальну жалобу, яку поділяла навіть природа.
— Ти помітив, — казав один сановник другому, — що дні стали коротші й темніші?
— Я не зважувався сказати тобі про це, — відповідав той, — але так воно й є. Я помітив навіть, що вночі менше зірок сяє на небі і що місяць уповні світив менше, ніж звичайно, а молодик довше.
— Пастухи кажуть, що худоба на пасовиську не хоче їсти паші, а тільки реве…
— А я чув від мисливців, що заплакані леви не кидаються на сарн, бо відмовились від м’яса.
— Жахливий час!.. Приходь до мене сьогодні ввечері. Вип’ємо по скляночці жалобного напою, що його вигадав мій виночерпій.
— Знаю, це, мабуть, чорне сідонське пиво?..
— Хай боги боронять, щоб ми в цей час пили напої, які веселять серце! Напій, що його винайшов мій виночерпій, — це не пиво… я порівняв би його швидше з вином, настояним на мускусі і пахучих травах…
— Дуже доречний напій. Адже наш володар пробуває зараз у «поселенні мертвих», над яким стоїть запах мускусу і бальзамувальних трав.
Так протягом сімдесяти днів журилися сановники.
Аж тоді перший трепет радості пробіг по Єгипту, коли з «поселення мертвих» дали знати, що тіло фараона витягли з содового розчину і що бальзамувальники та жерці уже чинять над ним обряди.
В цей день сановники вперше обстригли волосся і змили болото з обличчя, а хто мав охоту — той умився. Та й справді, вже не було приводу для смутку: адже Гор знайшов тіло Осіріса, володар Єгипту, завдяки мистецтву бальзамувальників, здобував втрачене життя, а завдяки молитвам жерців та «Книзі померлих», ставав рівний богам.
З цієї хвилини небіжчик фараон Мер-Амон-Рамзес офіційно став називатися «Осірісом»; неофіційно його називали так відразу після смерті.
Природжена веселість єгипетського народу почала брати гору над смутком, особливо серед воїнів, ремісників та селян. Ця радість іноді набирала навіть непристойних форм між простим людом.
Невідомо, звідки почали ширитись чутки, що молодий фараон, якого весь народ уже інстинктивно любив, хоче поліпшити долю селян, робітників і навіть рабів.
Ось чому траплялося (нечувана річ!), що муляри, столяри й гончарі, замість того щоб спокійно пити й розмовляти про своє ремесло чи родинні справи, насмілювалися в шинках не лише нарікати на податки, а навіть скаржитись на владу жерців. А селяни, замість того щоб у вільний від роботи час молитися і поминати предків, перемовлялися між собою, як було б добре, якби кожен з них мав кілька смужок своєї землі й міг відпочивати кожного сьомого дня!
Про воїнів, особливо чужоземних полків, нема чого й говорити. Ці люди взагалі уявили собі, що вони найзнаменитіша каста в Єгипті, якщо не зараз, то в недалекому майбутньому, після якоїсь там щасливої війни, яка от-от має вибухнути.
Зате номархи та знать, що жила в сільських маєтках, а надто верховні жерці різних храмів, урочисто відбували жалобу по вмерлому фараонові, хоча можна вже було звеселитись, бо він став Осірісом. Загалом кажучи, новий володар досі нікому не заподіяв кривди, і причиною смутку сановників були тільки чутки, ті самі, які тішили простий люд.
Номархів і знать брав жах на саму думку, що їхній селянин байдикуватиме п’ятдесят днів на рік і, що найгірше, матиме клаптик власної землі — нехай і такий, на якому людину можна тільки поховати. Жерці блідли й заціплювали зуби, дивлячись на господарювання Рамзеса XIII та чуючи, що він говорив про них.
І справді, в царському палаці сталися величезні зміни.
Фараон переселився до одного з бічних будинків, у якому майже всі покої зайняли воєначальники. В підвалах він розмістив грецьких воїнів, на першому поверсі — гвардію, а в покоях, що тяглися вздовж муру, — ефіопів. Варту навколо палацу тримали азіати, а при покоях його святості стояв ескадрон, воїни якого супроводжували володаря, коли він гнався за Техенною через пустелю.
Більше того, його святість, незважаючи на недавній бунт лівійців, дарував їм свою ласку і нікого не велів карати, навпаки — виявив до них довіру.
Правда, жерці, які були в головному палаці, зосталися в ньому й надалі і справляли релігійні обряди під опікою достойного Сема. Але оскільки жерці вже не поділяли з фараоном його сніданків, обідів, вечерь, їхнє харчування стало дуже скромне.
Даремно святі мужі нагадували, що вони мусять годувати представників дев’ятнадцяти династій та силу-силенну богів. Скарбник, розгадавши наміри фараона, відповідав жерцям, що для богів і предків вистачить квітів і пахощів і що самі пророки, як велить моральність, повинні їсти ячні коржі й запивати їх водою або пивом. Для обгрунтування своїх грубих теорій скарбник посилався на приклад верховного жерця Сема, який жив, мов покутник, і, ще більше, казав їм, що його святість фараон разом із своїми воєначальниками їв із солдатського котла.
Через це двірські жерці нишком почали подумувати, чи не краще буде, якщо вони покинуть скупий царський палац і переберуться до своїх власних сховів при храмах, де у них будуть легші обов’язки і голод не зводитиме животів. І, мабуть, вони так і зробили б, якби найдостойніші Гергор і Мефрес не наказали їм залишатися на місці.
Але й становище Гергора при новому фараоні не можна було назвати благополучним. Ще недавно всевладний міністр, який майже не виходив з царських покоїв, тепер сидів самотній у своєму
