Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

—    Та кажи вже. Ніхто не знатиме.

—    Соня, я того… Ну, все було так швидко. Без захисту. Презерватива ж не було. А якщо ти завагітнієш? Тільки ти нічого не подумай. Я розумію, що теж за все маю відповідати. Я можу одружитися. Тільки ти того, не позбувайся дитини, ага? 

У мене навіть гикавка почалася. Цей хлопчик вирішив мене доконати, не інакше. Спочатку я витримала паузу, бо все одно нічого з себе вичавити не змогла б. Як кажуть в народі – тіпун на язика напав. А потім зібралася з духом і вимовила:
—    Якщо це все, що тебе хвилює, то можеш розслабитись. Я не вагітна. Менструація була, - я очікувала, що він зрадіє та заспокоїться, але Вовка важко зітхнув і сумно подивився на мене.

—    Шкода. Тоді б ми з тобою точно одружилися, а так доведеться тебе умовляти.

—    Вова, схаменись! Якщо ти думаєш, що те, що відбулося, тебе до чогось зобов’язує, то ти помиляєшся. Трапилося. Не стрималися. Але у тебе все попереду. Я можу бути лише сторінкою у твоїй біографії.

—    А мені здалося, що я для тебе щось та значу, - печально промовив з образою в голосі юнак.

—    Ти просто мій учень, - навіщось  опустила хлопця з-за хмарних вершин, в яких Вовка досі перебував.

—    Учень? Просто учень? Ти жартуєш? - він жадібно вп'явся в мої губи, і контроль було втрачено назавжди. Який серіал, яка піца? Ми пів ночі кохалися, помираючи від щастя й насолоди,  знову народжуючись для того, щоб відчути все це знову, а на ранок між нами відбулася довга й важка розмова. Хоча говорила переважно я, терпляче ковтаючи його вперті «ні».

—    Ні, ні й ще раз ні! - говорив Вовка, але я була невблаганна до жорстокості.

—    Доки ти не закінчиш школу, між нами не буде жодних стосунків, окрім звичайних. Я – суворий учитель та класний керівник, ти – лише учень. Тільки так і ніяк інакше!

—    І що за мазохізм?  Адже можна таємно зустрічатись, любити. Адже нам класно разом. Це дуже корисно – регулярний секс!

—    Між нами велика різниця у віці, – намагалася підійти з іншого боку.

—    Плювати я хотів на будь-яку різницю. Навіть якби між нами було двадцять років. Я тебе люблю!

—    Ти повинен думати про навчання, - я не могла позбавити його освіти, адже не пробачила б собі, якби він не став тим, ким мав стати.

—    Якщо ти мене проженеш, я навіть у школі не довчуся. Про інститут і розмови не буде, - по-дитячому шантажував мене Вовка.

—    Ти ставиш мене у дуже складне становище. Тоді мені доведеться залишити школу, - вирішила грати без правил.

—    Тільки не школу. Мені ж весь клас не пробачить. Гаразд, Соня, піду я. Це я не повинен був лізти до тебе зі своїм безглуздим коханням. Вибач. Я зіпсував тобі життя.

—    Ременем тебе мало били, Володимир Павлович, - вирішила звести усе на жарт.

—    Взагалі не били. Що за дикунство. Дітей бити не можна. 

—    Вова, найбільш правильне рішення - це уявити, що нічого не було. Наснилося, - сама не вірила, що все можна ось так відмотати, як плівку магнітофона.

—    Але проблема в тому, що між нами було і є. І не просто щось, а офігенне кохання. Чи ти мене не любиш?

—    Люблю і дуже боюся втратити, - щиро зізналася я, але йому було мало. – Але більше боюся, що ти мене зненавидиш  за усе, що відбувається. Плітки дійдуть до твоєї бабусі, а у неї хворе серце. Ми ж не самі на безлюдному острові. Навколо нас люди. І ми відповідальні за рідних.

—     Я зрозумів. Добре. Ти мене не втратиш. Давай пограємося в учительку та учня. Але лише до випускного. Постараюсь витримати. Я тобі  не набридатиму, вчитимуся. Але як тільки я перестану бути учнем, тоді ні за які пряники ти не змусиш мене триматися від тебе на дистанції. Ще маленьке запитання: мені можна займатися на додаткових? Чи ти мене взагалі не хочеш бачити, окрім уроків?

—    Звичайно, займатимемося. Я ж відповідальна за твої знання.  Тільки в мене не лишатися. Іти з усіма. Серенад співати не треба, на паркані «Соня+Вова» теж не писати.

—    А я що, писав? – так здивовано, але в очах зрадницький блиск і стримана посмішка.

—    А хто? У під'їзді на батареї коректором білим? Почерк твій, кострубатий і літери в різні боки.

—    Смішні у тебе правила, Соня. Ми просто втрачатимемо час. Але нехай буде по-твоєму, - він лукаво посміхнувся, чмокнув у щоку на прощання й втік. Коли прийшов додому, то передзвонив, що все гаразд і запевнив, що коректором писав у під'їзді не він. Тому, хто писав, по шиї надавав і писати  вже ніхто такої крамоли не буде. Але не все було гаразд, і я це чудово розуміла. Ну і що, що я наполягла, а він погодився? Як це все реалізувати? Оце я складно собі уявляла.