Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Вони зустрічаються лицем до лиця, дивляться одне одному у вічі. Юрба роз’єднує їх, вони гублять одне одного з виду. Векфілд біжить до себе, зачиняє двері на два оберти ключа і кидається на ліжко: його душать сльози. Він раптом усвідомлює жалюгідність свого життя. «Векфідде! Векфілде! Ти божевільний!» — каже він собі. Мабуть, це так. У центрі Лондона він урвав зв’язок зі світом, не померши. Він зрікся свого місця й своїх прав у товаристві живих людей. Подумки він продовжує жити зі своєю дружиною у власному домі. Він не усвідомлює або майже не усвідомлює, що зробився іншим. Він повторює: «Я скоро повернусь», і не замислюється над тим, що вже двадцять років повторює ці слова. Двадцять років самотності уявляються йому просто інтермедією, звичайною паузою. Одного вечора, такого ж, що й інші вечори, тисячі попередніх вечорів, Векфілд дивиться на свій дім. Через вікно він бачить, що на другому поверсі запалили вогонь у коминку; на ліпній стелі полум’я відбиває химерну тінь пані Векфілд. Починається дощ; Векфілда морозить. Йому здається смішним мокнути біля власного дому, власного вогнища. Він важко піднімається сходами й прочиняє двері. По його обличчю блукає знайома нам примарна лукава посмішка. Векфілд нарешті повернувся. Готорн не розповідає нам про його подальшу долю, але дає зрозуміти, що певною мірою він уже був мертвий. Наводжу останні слова: «В уявному безладі нашого загадкового світу кожна людина припасована до певної системи з такою винятковою точністю — а системи між собою і всі вони докупи, — що індивід, який хоча б на мить відхилився вбік, наражається на страшний ризик назавжди втратити своє лице. Наражається на ризик зробитись, як Векфілд, Парією Світу».

У цій короткій і фатальній притчі — написаній 1835 року — ми вже опиняємось у світі Германа Мелвілла, у світі Кафки. У світі загадкових покарань і незбагненних провин. Можуть завважити, що в цьому немає нічого дивного, бо світ Кафки — це юдаїзм, а світ Готорна — гнів і кари Старого Заповіту. Зауваження справедливе, однак воно не виходить за межі етики, а жахлива історія Векфілда й чимало історій Кафки поєднані не лише спільною етикою, але й пафосом. Йдеться, наприклад, про очевидну тривіальність головного героя, що контрастує з масштабами його падіння й пускає його, зовсім беззахисного, на поталу фуріям. Йдеться й про химерне тло, на якому окреслюється кошмар. В інших оповіданнях Готорн відтворює романтичне минуле; в цьому — обмежується буржуазним Лондоном, юрби якого потрібні йому до того ж, щоб сховати героя.

Тут, аніскільки не применшуючи достоїнства Готорна, я хотів би зробити одне зауваження. Та обставина, та дивна обставина, що в оповіданні Готорна, написаному на початку XIX століття, ми відчуваємо той самий смак, що і в оповіданнях Кафки, котрий працював на початку XX століття, не має змушувати нас забувати, що дух Кафки був створений, визначений Кафкою. «Векфілд» передвіщає Франца Кафку, але той змінює, витончує наше сприйняття «Векфілда». Борг є взаємним; великий письменник створює своїх попередників. Він створює і певною мірою виправдовує їх. Ким був би Марло без Шекспіра?

Перекладач і критик Малколм Каулі бачить у «Векфілді» алегорію дивного затворництва Натанієла Готорна. Шопенгауер писав — чудова ідея! — що не існує такого вчинку, такої думки, такої хвороби, які б не були добровільними; якщо це твердження справедливе, можна було б уявити, що Натанієл Готорн багато років уникав людського товариства, щоб Всесвіту, метою якого, напевно, є різноманітність, не забракло своєрідної історії Векфілда. Якби цю історію написав Кафка, Векфілду ніколи б не вдалося повернутися додому; Готорн дозволив йому повернутися, однак його повернення не менш прикре й болюче, ніж тривала відсутність.

Одна з притч Готорна, яка ледь не стала головною, а проте не стала, бо їй зашкодила стурбованість морального характеру, називається «Earth’s Holocaust»[338]. У цій алегоричній фантазії Готорн передвіщає, що в якийсь момент люди, пересичені непотрібним накопиченням, вирішують зруйнувати минуле. З цією метою вони збираються якось увечері на одній з просторих територій на американському Заході. До цієї західної рівнини прибувають люди з усіх кінців світу. В її центрі вони запалюють величезне вогнище, куди кидають усі родоводи, всі дипломи, всі медалі та ордени, всі дворянські грамоти, всі герби, всі корони, всі скіпетри, всі тіари, всі пурпурові мантії, всі балдахіни, всі трони, всі алкогольні напої, всі пакети з кавою, всі пачки чаю, всі сигари, всі любовні листи, всі гармати, всі шпаги, всі прапори, всі військові барабани, всі знаряддя для катувань, усі гільйотини, всі зашморги, всі дорогоцінні метали, всі гроші, всі документи на власність, усі конституції та кодекси, всі книги, всі митри, всі далматики, всі священні книги, які нині захаращують і обтяжують Землю. Готорн дивиться на вогнище з подивом і деяким острахом; якийсь чоловік із замисленим лицем каже йому, що він не мусить ні радіти, ні журитися, бо в гігантській вогненній піраміді згоріло тільки те, що може горіти. Інший глядач — демон — зауважує, що організатори цього вселенського спалення забули жбурнути у вогонь найголовніше — людське серце, в якому міститься корінь кожного гріха, а спалили лише кілька його оболонок. Готорн завершує оповідь так: «Серце, серце, ось вона, ця невеличка, але безмежна сфера — осереддя вини, одними із символів якої є злочинність і ницість світу. Давайте очистимо цю нашу внутрішню сферу, і тоді багато видів зла, що затьмарюють цей видимий світ, зникнуть, наче примари, бо якщо ми не вийдемо за межі розуму і намагатимемось за допомогою цього недосконалого знаряддя пізнавати й виправляти те, що нас мучить, усі наші справи залишаться сном. Сном таким ефемерним, що буде байдуже, чи змальоване мною з такою точністю вогнище виявиться фактом реальним, вогнем, здатним обпалити руки, чи вогнем уявним, такою собі притчею». Тут Готорн виходить із християнського, а саме кальвіністського вчення про природжену гріховність людей і, здається, не помічає, що його притча про уявне знищення всіх речей має не тільки моральний, але й філософський сенс. Адже якщо світ — це Чийсь сон, якщо є Хтось, хто бачить нас зараз уві сні й Кому сниться історія Всесвіту, то — оскільки це вчення ідеалістичної школи — знищення релігій і мистецтв, вселенський підпал бібліотек насправді важать не більше, ніж знищення уві сні меблів. Розум, якому вони колись наснилися, знову бачитиме їх у своїх снах; поки розум здатний бачити сни, ніщо не втрачено. Впевненість у цій істині, яка видається фантастичною, спричинилася до того, що Шопенгауер у своїй книзі «Parerga und Paralipomena»