Темнота - Улас Олексійович Самчук
Вістка за вісткою, потрясення за потрясенням. Місяць пізніше, коли рання зима почала вкривати води Печори шугою, знов грім серед зими. Зміщено Ягоду. Всесильний Г. Г. Ягода впав! Залізний нарком, славний із славних, вірний із вірних, полетів стрімголов у саму преісподню, хоча з пересядкою, ніби щоб продовжити насолоду падіння, зачепившись по дорозі за непевну галузку наркомату пошти й телеграфу. Граф тоді вистогнав своє останнє слово: Finita la comedia.
Того ж славного, бурхливого, залізно-твердого часу на терені Морозового царства, з непроглядної мли, ніби привид, виринула і почала діяти, спочатку слідча комісія, а згодом і сама її величність — виїзна сесія найвищого суду. Запахло сильно шльопкою, страх і трепет стояли видимо в повітрі, гострий, рвучкий вітер рвав на шматки і глушив нічні крики, стогони, молитви, постріли. Штаб слідчої в Чіб'ю, її начальником Гаврило Шпанов. Тут же, як стій, ніби з-під землі, виринули і появились славетні Іванов та Перцов. Морозе, радуйся!
Але Мороза, що міг би на це якось реагувати, давно вже нема. Побачивши того ж Шпанова із свого танку, він лише викрикнув:
— Ей, ти! Старий чорте! Що тут робиш? — Той видержав бурхливість привітання і щось буркнув. — А! Заходь! На чарку! Паняй! — гукнув на свого шофера.
З бараків один за одним, бурхливими ночами, вибирали і вибирали жертви. Вітер шарпав тими істотами, мов яким шматтям, признання витискались, мов олія з зерна, а світанками, ще затемна, під стогони пурги, борюкаючись із стихіями, гурток людських подобин, під кручею сопки Голуб, старано виконував своє апокалілтичне призначення. Спочатку глухо і порвано тріскали постріли, а згодом, тут же на місці, групка Л/Сетів вовтузилась з мерзлотою землі, загрібаючи рештки своїх співтоваришів з розрахунком і надією, що весна докінчить і удосконалить їх недокінчене діло і втягне покійників глибше для вічного спокою у царстві вічної мерзлоти, щось на взірець того, як це діялось з мамутами.
Одного такого бурхливого, чорного, наповненого страхами вечора Мороз вернувшись з роботи до свого опустілого, захололого палацу, не знайшов там свого останнього відповідника графа Федора Федоровича Демідова. Морозові іноді, в часи його більш-менш нормального буття, а тим самим в часи душевного зрівноваження і прояснення, що одначе дуже рідко траплялося, здавалося, що ця, тількищо згасла, людина по-своєму втілювала дуже невелику частину людей з глуздом, цього величезного, многолюдного, багатого на почуття, але бідного на логіку і фантазію, простору, що вона, можливо одинока, ризикнула жити життям людини у часі, виповненому вибуховими пристрастями і безглуздими химерами, і навіть ця її кінцева невидержка видавалась Морозові вдалим фраґментом її фіналу. Інакше життя цієї людини було б не виправданим, незакінченим і по-своєму змарнованим.
Мороз не питає нікого, що з графом сталося, але прислуга сама пояснила, що прийшли, що витягнули з ліжка, що взяли під руки і потягли по сходах униз. Мороз вислухав це мовчки, а потім оглянув лише останнє місце тієї людини і особливо звернув увагу на розкриту листами донизу, книжечку, що на ній значилось «Мертві душі» і що лежала на помості разом з іншими розкиданими речами. Мороз навіть потрудився нагнутися, підняти ту книжечку, подержати її в руці, щоб пізніше кинути в куток, ніби для порядку.
Величезні кімнати Морозового будинку порожні. Видно було порожнечу на всіх предметах і навіть у повітрі. Мороз ще ніколи не почував себе в середовищі такої макабричної умовности. На щастя, знадвору до середини, крізь товсті стіни і потрійні вікна вривався гуркіт бурі, що в цей час і в цих широтах, дуже часто досягає неймовірної сили і розмаху. Земля, ніби бальончик на припончику, шарпається у зухвалому змаганні, а потім зривається і летить безмежжям з усіма своїми Гімалаями, Атлянтиками, Сибірами, Сахарами назустріч стихії, що дме шаленим шквалом їй в обличчя і рве її ліси, її гори, її води, її пустині. І та велична, дика музика всесвіту, та сила руху наповнюють Мороза почуттям власної сили і великости. Він почувається в самому центрі великого, розкритого кратера ще небувалого в історії людства вулкану божевілля.
Але Мороз вже знає, що його година вибила. Йому поволі починає прояснюватись, що наближається дев'ятий вал цих неймовірних подій. Цим і пояснюється пустка довкруги нього. Недавно лишила його зовсім несподівано його Наталка. Відбулася бурхлива розмова, Наталка вимагала, щоб він усе кинув і їхав сам до Москви, і коли він не погодився, вона тріснула дверима і виїхала. Виїхала, здається, до Москви, хоча вона нічого про це нікому не сказала. При зустрічі з Шпановим, той дав Морозові зрозуміти, що його скоро викличуть. Куди викличуть і чого викличуть — Мороз не питав. Він тепер нічого не питає, нікого не слухає і нічого не чує. Він ходить сам мов привид, по своїй величезній, опустілій бібліотеці, час від часу попиває із склянки, що стоїть на краю ґранітного стола, підходить до глобуса, повертає його одним пальцем, переглядає континенти, що пропливають перед його очима, і, здається, бачить не глобус, а світ, землю, моря, океани, суходоли.
Останнього вечора він сидів у своєму просидженому глибокому фотелі, заялозена куртка розхрістана, голова закинута назад, очі дивляться застигло й непорушно.
Чекає Шпанова, що попередив про свій прихід. Входить вохрист. Мороз, що сидів спиною до дверей, не змінив пози, лише хрипло крикнув:
— Ооодь!
— Товаришу, майоре! Вас хоче бачити товариш Шпанов!
— Проси!
Шпанов увіходить. Високий, міцний, у сірій, з ведмежим коміром, шинелі.
— Сам? — питає не оглядаючись Мороз.
— Єсть — сам, майоре! — відповідає Шпанов.
— П'єш? — питає Мороз далі.
— П'ю, майоре! — чує Мороз відповідь зовсім за плечима.
— Сідай і наливай! І нічого не бійся… Мій револьвер он там! — і показав у темний куток.
— І кажи чого хочеш?
— Потолкувать прийшов, товаришу майоре, — каже Шпанов і сідає.
— Про що толкувать? — і Мороз додав бридке слово. Шпанов показав кілька золотих зубів, налив собі склянку і випив.
— Знаю! — каже Мороз. — Викликають у Москву? А ти пий!
