Темнота - Улас Олексійович Самчук
І скільки вже разів, направлені змислом ясности, що походить з небес, вони все таки змогли збиватися і відхилятись убік, посеред білого дня потрапили знов попасти у безвихідні хащі, наново умудрялися напустити один одному туману у вічі і, блукаючи за болотяними огниками, добивалися таки до прірви, щоб потім з жахом питати одне одного: де вихід? Де дорога? Все це бачить тепер виразно сучасне покоління, дивується над хибами минулого, сміється з нерозуму своїх предків, не зрячи, що небесним огнем покреслений сей літопис, що кричить у ньому кожна літера, що звідусіль вказує пронизливий перст на нього, на нього ж, на сучасне покоління, але сміється сучасне покоління і зарозуміло та гордо починає чергу нових блукань, що над ними так само колись посміються нащадки»…
Старий прочитав це місце і замовк. Відклав книгу. Мороз, що здавалось і не слухав, зробив рух, і кинув погляд на книгу і вловив напис: «Мертві душі». Одвернув голову і якось захвилювався, ніби його вдарено. Граф слідкував за ним тривожним поглядом… Чекав, здавалось, якогось слова… Але не дочекався. Мороз встав, сказав лише добраніч і вийшов. Старий провів його тим самим тривожним поглядом мовчазно і прощально. У просторі запанувала насторожена тиша. Усе мовчало, вслухалося, чекало. Глухі Морозові кроки пролунали, здавалось, у якійсь безмежній далечі, щось відносили із собою, щось хотіли висловити, але й вони замовкли. Залишилась лише ніч за вікном, і вітер, що шариками штовхав вікна і настирливо, ніби він п'яний, намагався увірватись до середини…
Старий чоловік, граф Демідов, що був дуже зацікавлений протягом своїх довгих літ життям цього великого простору на плянеті Земля, що мав для цього багато сили, зрозуміння і відчуття, у цей момент дійшов, здавалось, до самого краю своєї довгої дороги буття, і тут на цій останній точці, він уже не може нічого більше ані зробити, ані навіть сказати. Це кінець. І він дивується: ну, як же це справді, що нема куди далі? Невже ми ось так приречені? Після всього того душевного буреламу, після велетенського вкладу пристрасти, після жорстоких розчарувань, після блискучих і сліпучих, подібних на пустинні міражі, а разом на привабливі оази, мрій і плянувань, після всього того, подібного з цієї висоти на океан, що по ньому бушує буревій, і топляться кораблі, і літають птахи з диким криком розпачу, і женуться одна за одною, ніби окремі світи, безконечно глибокі сизопрозорі хвилі. Багато разів робив він подорож і багато разів вертався назад до себе. Багато разів відчаювався і багато разів набирався знов надій. Багато разів, здавалось, падав і багато разів знов зводився. І тепер ось він сам. І думає, можливо, останню думу. І боліє. Боліє глибинним, передсмертним, незміримим болем і не за себе, а за весь цей дивний, незбагнутий, чудодійний, привабливий, чарівний і страшний світ. Як хотілося б щось помогти і лише питання чи це можливе, в'яже його переконання, що так! Що помогти можна! Що все таки якась частина всесвітньої волі знаходиться і в наших руках. Лише треба зуміти нею володіти. Лише треба багато доброї, людської, розумної, тієї, що міститься в нашому тілі і нашому дусі, сили і волі, направленої на добре, на мудре, на потрібне.
Стара людина мовчить. Стара людина має заплющені очі.
А Мороз зійшов униз, зайшов до своєї бібліотеки, довго там ходив з кутка в куток, спочатку нічого не думав, лише щось, йому самому невідомо що, переживав, потім сів у фотель, засунув глибоко руки в кишені, витягнув довгі, тяжкі ноги вперед, опер підборіддя на кістку грудей і так, з настовбурченим волоссям, і заляпаним болотом обличчям, він застиг, ніби якась дивна кам'яна різьба з написом: Відчай. Але він не спить, він не впав у забуття, він навіть не дрімає, він лиш погруз у минуле, дуже далеке і дуже близьке, у те, що було його великим, повним найглибших переживань, життям і що було ще так близько, ще вчора, що, здавалось, його можна ще помацати, лише треба простягнути руку, але яке все таки відійшло і якого не можна вернути назад. Літо. Теплий вечір. На задній веранді мовчазна, непорушна тиша і чорна гладь ріки з безліччю зір у ній, і світел, що їх відкидає до ріки освітлений будинок. У легких одягах, на плетених стільцях батько, мати, тітка Наталка, кілька чужих, завжди інших, людей, між ними стіл круглий, прикритий вишиваною скатертиною, на столі самовар, склянки з бурштиновим чаєм, сріблисті, присмажені, присипані цукровою пудрою, пундики, «печені мамою», бокаті, густо-вишневі скляні баньки варення «вареного тіткою Наталкою», а зверху розливає своє пружне і холодне світло велика, на сто ват, електрична лямпа, якої сяйво заливає не тільки піяніно, ноти, голови людей, але проривається крізь сітку від комарів, і м'яко стелеться по яскравій зелені, по барвистих квітах і сяє аж до ріки і, відбившись у чорному її дзеркалі, никне безслідно у, здається, безмежних глибинах.
У кутку стоїть піяніно — велике, різьблене, освітлене ще й окремою лямпочкою, на нім розгорнуті ноти, перед ним на високому, округлому дзиґлику дівчинка у білому з довгою, темною косою перев'язаною порпуровим бантом. Тонкі, довгі пальчики дівчинки бігають по клявішах піяніна і з-під них линуть звуки, що заливають весь простір, і цих людей, і з ними все довкруги.
То знов «вона» співає, там таки на веранді, або далі над рікою. Іван давно вірить в її справжнє, надійне, соковите, ще молоде, але вже оформлене, сопрано, що нагадує перші пелюстки квітки, яка тільки що розцвітає…
Звіряче обурення і бурчання виривається у Мороза. Він якось рвучко, швидко зривається і встає, ніби він враз щось пригадав, але в ту ж мить отямлюється, і так, не виймаючи з кишень рук, мов п'яний матрос, похитуючись, тягнеться нагору до свого ложа. Там зриває з себе взуття, одяг і лягає.
Другого ранку о шостій ще затемна, Мороз сідає до свого танку і женеться
