Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Я не можу сказати вам, як багато я пережив за цей час. Я сам не впізнав би себе.
— Так, дуже, дуже ми змінилися з того часу, — сказав князь Андрій.
— Ну, а ви? — питав П'єр. — Які ваші плани?
— Плани? — іронічно повторив князь Андрій. — Мої плани? — повторив він, ніби дивуючись із значення такого слова. — Та ось бачиш, будуюся, хочу на той рік переїхати зовсім…
П'єр мовчки, пильно вдивлявся в постаріле Андрійове обличчя.
— Ні, я питаю… — сказав П'єр, та князь Андрій перебив його:
— Та що про мене говорити… розкажи ж, розкажи про свою мандрівку, про все, що там наробив у своїх маєтках.
П'єр почав розповідати про те, що він зробив у своїх маєтках, намагаючись якомога більше приховати свою участь у здійснених поліпшеннях. Князь Андрій кілька разів наперед підказував П'єру те, що він розповідав, наче все те, що зробив П'єр, було давно відомою історією, і слухав не тільки не з інтересом, а навіть ніби соромлячись за те, що розповідав П'єр.
П'єру стало ніяково і навіть важко в товаристві свого друга. Він замовк.
— А ось що, друже мій, — сказав князь Андрій, якому, очевидно, було теж важко й незручно з гостем, — я тут на бівуаках, приїхав лише подивитися. Сьогодні я їду знову до сестри. Я тебе познайомлю з ними. Та ти, здається, знайомий, — сказав він, явно розважаючи розмовою гостя, з яким він не почував тепер нічого спільного. — Ми поїдемо по обіді. А тепер — хочеш подивитися мою садибу? — Вони вийшли і проходили до обіду, розмовляючи про політичні новини та про спільних знайомих, як люди не дуже близькі один одному. З певним пожвавленням і інтересом князь Андрій говорив лише про нову садибу, яку він обладнував, та про будівництво, але й тут серед розмови, на риштованні, описуючи П'єру майбутнє розташування будинку, князь Андрій раптом зупинився. — А втім, тут нема нічого цікавого, ходім обідати та й поїдемо. — За обідом зайшла розмова про П'єрове одруження.
— Я дуже здивувався, почувши про це, — сказав князь Андрій.
П'єр почервонів так само, як він червонів завжди при цьому, і квапливо промовив:
— Я вам розкажу коли-небудь, як це все сталося. Але ви знаєте, що всьому цьому кінець і назавжди.
— Назавжди? — сказав князь Андрій. — Назавжди нічого не буває.
— Але ви знаєте, як це все кінчилося? Чули про дуель?
— Так, ти пройшов і через це.
— Одно, за що я хвалю бога, це за те, що я не вбив цієї людини, — сказав П'єр.
— Чому ж? — сказав князь Андрій. — Убити кляту собаку навіть дуже добре.
— Ні, вбити людину недобре, несправедливо…
— Чому ж несправедливо? — повторив князь Андрій. — Що справедливо і несправедливо — про це не дано судити людям. Люди завжди помилялись і будуть помилятись, і найбільше в тому, що вони вважають справедливим і несправедливим.
— Несправедливе те, що є злом для іншої людини, — сказав П'єр, з задоволенням почуваючи, що вперше з часу його приїзду князь Андрій жвавішав і починав говорити і хотів висловити все те, що зробило його таким, яким він був тепер.
— А хто тобі сказав, що таке зло для іншої людини? — спитав він.
— Зло? Зло? — сказав П'єр. — Ми всі знаємо, що таке зло для себе.
— Так, ми знаємо, але те зло, яке я знаю для себе, я не можу зробити іншій людині, — дедалі жвавішаючи, казав князь Андрій, очевидно, бажаючи висловити П'єру свій новий погляд на речі. Він говорив по-французькому. — Je ne connais dans la vie que maux bien réels: c'est le remord et la maladie. Il n'est de bien que l'absence de ces maux[441]. Жити для себе, уникаючи лише цих двох зол, ось уся моя мудрість тепер.
— А любов до ближнього, а самопожертва? — заговорив П'єр. — Ні, я з вами не можу погодитись! Жити тільки так, щоб не робити зла, щоб не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я жив для себе і занапастив своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі скромності виправився П'єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя життя. Ні, я не згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите. — Князь Андрій мовчки дивився на П'єра і глузливо усміхався.
— Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся, — сказав він. — Може, ти маєш рацію для себе, — говорив він далі, помовчавши трохи, — але кожен живе по-своєму; ти жив для себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити для інших. А я пережив протилежне. Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали.) Отже я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє життя. І з того часу став спокійнішим, відколи живу для самого себе.
— Та як же жити для самого себе? — у запалі спитав П'єр. — А син, а сестра, а батько?
— Та це все той самий я, це не інші, — сказав князь Андрій, — а інші, ближні, le prochain, як ви з княжною Марією називаєте, це головне джерело омани і зла. Le prochain[442] — це ті твої київські селяни, яким ти хочеш зробити добро.
І він подивився на П'єра глузливо-задирливим поглядом. Він, очевидно, викликав П'єра.
— Ви жартуєте, — дедалі більш гаряче говорив П'єр. — Які ж можуть бути омана і зло в тому, що я бажав (дуже мало й погано здійснив, але бажав) зробити добро, та й зробив хоч дещо? Яке ж може бути зло в тому, що нещасні люди, наші селяни, люди, такі ж, як і ми, що виростають і помирають, розуміючи бога і правду лише як обряд та безглузду молитву, повчатимуться у втішливих віруваннях майбутнього життя, відплати, нагороди,