Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Ну, і що ж! Ви знаєте, що є там і що є хтось? Там є — майбутнє життя. Хтось є — бог.
Князь Андрій не відповів. Коляска вже давно була вивезена на другий берег і коні виведені і вже запряжені, і вже сонце зайшло до половини, і вечірній приморозок вкривав зірками калюжі біля перевозу, а П'єр і Андрій, на подив лакеїв, кучерів та перевізників, ще стояли на поромі і розмовляли.
— Коли є бог і є майбутнє життя, то є істина, є чеснота; і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути досягнення їх. Треба жити, треба любити, треба вірити, — казав П'єр, — що живемо не сьогодні лише на цьому клаптику землі, а жили й житимемо вічно там, в усьому (він показав на небо). — Князь Андрій стояв, спершись ліктями на поручні порома, і, слухаючи П'єра, дивився, не зводячи очей, на червоний відблиск сонця на синіючому плесі. П'єр замовк. Було зовсім тихо. Пором давно причалив, і тільки хвилі течії тихо хлюпали об його дно. Князеві Андрію здавалося, що це хлюпотіння хвиль примовляло до П'єрових слів: «Правда, вір цьому».
Князь Андрій зітхнув і променистим, дитячим, ніжним поглядом глянув на розчервоніле, захоплене, але все ж несміливе перед старшим другом, П'єрове обличчя.
— Справді, якби це так булої — сказав він. — Одначе, ходім сідати, — додав князь Андрій і, сходячи з порома, подивився на небо, на яке показав йому П'єр, і вперше після Аустерліца він побачив те високе, вічне небо, яке він бачив, лежачи на Аустерліцькому полі, і щось давно заснуле, щось найкраще, що було в ньому, раптом радісно й молодо прокинулося в його душі. Почуття це зникло, як тільки князь Андрій вступив знову у звичні умови життя, але він знав, що це почуття, якого він не вмів розвинути, жило в ньому. Побачення з П'єром було для князя Андрія епохою, з якої почалося хоч зовнішньо таке ж саме, але у внутрішньому світі його нове життя.
XIII
Вже смеркало, коли князь Андрій і П'єр під'їхали до головного під'їзду лисогорського дому. В той час, як вони під'їжджали, князь Андрій з усмішкою звернув П'єрову увагу на метушню, що сталася біля чорного ганку. Згорблена бабуся з торбиною на спині і невисокий чоловік у чорному вбранні і з довгим волоссям, побачивши, що в'їжджає коляска, кинулись бігти назад у ворота. Дві жінки вибігли за ними, і всі четверо, озираючись на коляску, злякано вбігли на чорний ганок.
— Це Машині божі люди, — сказав князь Андрій. — Вони прийняли нас за батька. А це єдине, в чому вона не підкоряється йому: він наказує гонити цих прочан, а вона приймає їх.
— Та що це таке божі люди? — спитав П'єр.
Князь Андрій не встиг відповісти йому. Слуги вийшли назустріч, і він розпитував про те, де старий князь і чи скоро має приїхати.
Старий князь був ще в місті, і його чекали з хвилини на хвилину.
Князь Андрій провів П'єра на свою половину, що завжди в повному порядку чекала його в батьковому домі, і сам пішов до дитячої.
— Ходім до сестри, — сказав князь Андрій, повернувшись до П'єра, — я ще не бачив її, вона тепер ховається і сидить зі своїми божими людьми. Так їй і треба, вона збентежиться, а ти побачиш божих людей. C'est curieux, ma parole[444].
— Qu'est ce que c'est que[445] божі люди? — спитав П'єр..
— А от побачиш.
Княжна Марія справді збентежилася і почервоніла плямами, коли ввійшли до неї. В її затишній кімнаті з лампадами перед кіотами, на дивані, за самоваром сидів поруч з нею молодий хлопець з довгим носом та довгим волоссям і в чернечій рясі.
У кріслі, біля нього, сиділа поморщена, худа бабуся з покірливим виразом дитячого обличчя.
— André, pourquoi ne pas m'avoir prévenu?[446] — сказала княжна Марія з лагідним докором, стаючи перед своїми прочанами, як квочка перед курчатами.
— Charmée de vous voir. Je suis très contente de vous voir[447], — сказала вона до П'єра в той час, як він цілував її в руку. Вона знала його дитиною, і тепер дружба його з Андрієм, його нещастя з дружиною, а головне, його добре, просте обличчя привернули її до нього. Вона дивилася на нього своїми чудесними променистими очима і, здавалось, казала: «Я вас дуже люблю, але, будь ласка, не смійтеся з моїх». Обмінявшись першими фразами привітання, вони сіли.
— А, і Іванушка тут, — сказав князь Андрій, показуючи усмішкою на молодого прочанина.
— André! — благально сказала княжна Марія.
— Il faut que vous sachiez que c'est une femme[448], — сказав Андрій до П'єра.
— André, au nom de dieu![449] — повторила княжна Марія.
Видно було, що глузливе ставлення князя Андрія до прочан і марне заступництво за них княжни Марії були звичні, усталені між ними взаємини.
— Mais, ma bonne amie, — сказав князь Андрій, — vous devriez au contraire m'être reconaissante de ce que j'explique à Pierre votre intimité avec ce jeune homme[450].
— Vraiment? [451] — сказав П'єр зацікавлено і серйозно (за що особливо вдячна йому була княжна Марія), вдивляючись крізь окуляри в обличчя Іванушки, який, зрозумівши, що йшлося про нього, хитрими очима оглядав усіх.
Княжна Марія зовсім даремне зніяковіла за своїх. Вони анітрохи не торопіли. Старенька, опустивши очі, але скоса позираючи на прибулих панів, перекинувши чашку вверх дном на блюдечку й поклавши біля неї обкусану грудочку цукру, спокійно і нерухомо сиділа у своєму кріслі, чекаючи, щоб їй запропонували ще чаю. Іванушка, попиваючи з блюдечка, спідлоба лукавими жіночими очима дивився на молодих людей.
— Де, в Києві була? — спитав князь Андрій стару.
— Була, батечку, — відповіла балакуча стара, — на саме різдво сподобилася в угодників причащатися святих небесних таїн. А тепер з Колязіна, батечку, благодать велика відкрилася…
— А Іванушка що, з тобою?
— Я сам по собі йду, благодійнику, — намагаючись говорити басом, сказав Іванушка. — Тільки в Юхнові з Палаженькою зійшлися…
Палаженька перебила свого товариша; їй, видно, хотілося розповісти те, що вона бачила.
— У Колязіні, батечку, велика благодать відкрилася.
— Що, мощі нові? — спитав князь Андрій.
— Годі-бо, Андрію, — сказала княжна Марія. — Не розповідай, Палаженько.
— Ні… що це ти, матінко, чому не розповідати? Я його люблю. Він добрий. Від бога обдарований, він мені, благодійник, десять карбованців дав, я пам'ятаю. Як була я в Києві, і каже мені