Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Звільніть у село старого, який і так знеславленим залишається, що не зміг виконати великого і славного покликання, до якого був обраний. Найласкавішого дозволу вашого про те чекатиму тут, при шпиталі, щоб не грати ролі писарської замість командирської, при війську. Відлучення мене від армії ні найменшого розголошення не викличе: осліплий поїхав з армії. Таких як я — в Росії тисячі».

«Le maréchal se fâche contre l'Empereur et nous punit tous; n'est ce pas que c'est logique!

Voilà le premier acte: Aux suivants l'Intérêt et le ridicule montent comme de raison. Après le départ du maréchal 11 se trouve que nous sommes en vue de l'ennemi, et qu'il faut livrer bataille. Boukshevden est général en chef par droit d'ancienneté, mais le général Benlgsen n'est pas de cet avis; d'autant plus qu'il est lui, avec son corps en vue de l'ennemi, et qu'il veut profiter de l'occasion d'une bataille „aus elgener Hand“ comme disent les Allemands. Il la donne. C'est la bataille de Poultousk qui est sensée être une grande victoire, mais qui à mon avis ne l'est pas du tout. Nous autres pékins avons comme vous savez, une très vilaine habitude de décider du gain ou de la perte d'une bataille. Celui qui s'est retiré après la bataille, l'a perdu, voilà ce que nous disons, et à titre nous avons perdu la bataille de Poultousk. Bref, nous nous retirons après la bataille, mais nous envoyons un courrier à Pétersbourg, qui porte les nouvelles d'une victoire, et le général ne cède pas le commandement en chef à Boukshevden, espérant recevoir de Pétersbourg en reconnaissance de sa victoire le titre de général en chef. Pendant cef interrègne, nous commençons un plan de manoeuvres excessivement Intéressant et original. Notre but ije consiste pas, comme il devrait l'être, à éviter ou à attaquer l'ennemi; mais uniquement à éviter le général Boukshevden, qui par droit d'ancienneté serait notre chef. Nous poursuivons ce but avec tant d'énergie, que même en passant une rivière qui n'est pas guéable, nous brûlons les ponts pour nous séparer de notre ennemi, qui pour le moment, n'est pas Bonaparte, mais Boukshevden. Le général Boukshevden a manqué d'être attaqué et pris par des forces ennemies supérieures à cause d'une de nos belles manoeuvres qui nous sauvait de lui. Boukshevden nous poursuit — nous filons. A peine passe-t-Il de notre côté de la rivière, que nous repassons de l'autre. A la fin notre ennemi, Boukshevden nous attrappe et s'attaque à nous. Les deux généraux se fâchent. Il y a même une provocation en duel de la part de Boukshevden et une attaque d'épilepsie de la part de Benigsen. Mais au moment critique le courrier, qui porte la nouvelle de notre victoire de Poultousk, nous apporte de Pétersbourg notre nomination de général en chef, et le premier ennemi Boukshevden est enfoncé: nous pouvons penser au second, à Bonaparte. Mais ne voilà-t-11 pas qu'à ce moment se lève devant nous un troisième ennemi, c'est le православне qui demande à grands cris du pain, de la viande, des souchary, du foin, — que sais jel Les magasins sont vides, les chemins Impraticables. Le православне se met à la maraude, et d'une manière dont la dernière campagne ne peut vous donner la moindre Idée. La moitié des régiments forme des troupes libres, qui parcourent la contrée en mettant tout à feu et à sang. Les habitants sont ruinés de fond en comble, les hôpitaux regorgent de malades, et la disette est partout. Deux fois le quartier général a été attaqué par des troupes de maraudeurs et le général en chef a été obligé lui même de demander un bataillon pour les chasser. Dans une de ces attaques on m'a emporté ma malle vide et ma robe de chambre. L'Empereur veut donner le droit à tous les chefs de divisions de fusiler les maraudeurs, mais je crains fort que cela n'oblige une moitié de l'armée de fusiller l'autre»[440].

Князь Андрій спочатку читав самими очима, але потім мимоволі те, що він читав (незважаючи на те, що він знав, наскільки треба було вірити Білібіну), дедалі більше зацікавлювало його. Дочитавши до цього місця, він зім'яв листа і кинув його. Не те, що він прочитав у листі, сердило його, а те, що це тамтешнє, чуже для нього, життя могло хвилювати його. Він заплющив очі, потер собі лоба рукою, наче усуваючи всякий інтерес до того, що він читав, і прислухався до того, що робилося в дитячій. Раптом йому причувся якийсь чудний звук з-за дверей. Його пойняв страх; він боявся, чи не сталось чого з дитиною під той час, як він читав листа. Він навшпиньки підійшов до дверей дитячої і відчинив їх.

Входячи до кімнати, він побачив, що в ту саму хвилину нянька із зляканим виглядом сховала щось від нього і що княжни Марії вже нема біля ліжечка.

— Друже мій, — почув він ззаду розпачливий, як йому здалося, шепіт княжни Марії. Як це часто буває після довгого безсоння та довгого хвилювання, його охопив безпричинний страх: йому спало на думку, що дитина померла. Все, що він бачив і чув, здавалось йому потвердженням його страху.

«Усьому кінець», — подумав вік, і холодний піт виступив у нього на лобі. Він розгублено підійшов до ліжечка, певний, що застане його порожнім, що нянька ховала мертву дитину. Він розгорнув занавіски, і довго його злякані очі, розбігаючись, не могли знайти немовляти. Нарешті він побачив його: рум'яний хлопчик, розкидавшись, лежав поперек ліжечка, спустивши голову нижче подушки, і вві сні цмокав, перебираючи губками, й рівно дихав.

Князь Андрій зрадів, побачивши хлопчика, так, начебто він уже втратив його. Він нагнувся і, як учила його сестра, губами попробував, чи є в дитини жар. Ніжний лоб був вологий; він доторкнувся рукою до голови — навіть волосся було мокре: так сильно спітніла дитина. Хлопчик не тільки не помер, але й очевидно було тепер, що криза сталася і що