Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

Хотя живу, хотя мертву,

Co благодарностю приємлем.

В тій подяці — верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться.

А дядько Клим обертається до публіки й говорить:

— Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати.

Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить.

Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути, як "реєнт" роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:

Що в пана Івана по його двору — святий вечер!

Сам Господь ходить з трьома святими,

З трьома святими із янголами.

Що перший янгол у Бога просить:

Ой пошли. Боже, пану Івану,

Пану Івану у полі долі:

У полі долі — густеє жито,

Густеє жито, частії снопи!

А другий янгол у Бога просить:

Ой, пошли. Боже, пану Івану,

Пану Івану в пасіці долю:

Тисячу роїв, сто бочок меду.

Сто бочок меду, сто пудів воску!

А третій янгол у Бога просить:

— Ой пошли. Боже, сьому хазяйну у дому долю:

У щастю жити. Бога хвалити,

Слави добути, щасливим бути, святий вечер!

Гетьман киває головою, дякує за колядку. Так ось колядники побачили за його спиною гарну панночку. Не знають, хто вона, мабуть, гетьманова своячка, треба ж її честь віддати.

Та жала панна шовкову траву,

Ой, рано! Ой, рано-рано зійшло сонечко

Кохано!

І загубила вона золотий перстень, і просить косарів, щоб його шукали. Першому буде шовкова трава, другому буде золотий перстень, третьому буде сама молода, сама молода, як та ягода.

— От і шукати варта, — жартує гетьман. Мотря посувається з кріслом за одвірок, щоб її не бачили. Перед гетьмана виступає наймолодший бурсак, ще дитина. Гарненький, сміливенький, мабуть, його ціла бурса любить. Поправив ковнір, відкашельнув, рецитує:

Ось юж і я студентик маленький,

До науки пильненький,

З новиною ся ставлю,

Вашмосці не забавлю,

Бо давно ся готовал,

Аби з вами розмовлял,

Только слухайте пильно,

Повім вам неомильно:

Христос ся нині народил,

І всіх нас увеселил,

Тоє од мене приймайте,

А мені коляду давайте.

Кланяється головою, як той коник-табунець на свіжій траві. Хлопчик усіх до себе відразу прихилив. Гетьман добув гаманець і дає коляду, тітка Лідія хлопчика в голову цілує.

— Такий маленький, і не в батьків нині, так далеко їхав, щоб нам "повінчувати", добре, що не заков'яз по дорозі.

— У мене батьків нема, я сирота, милосте ваша. Тітка Лідія бере хлопця за руку й веде туди, де наготовлені святкові дарунки. І других бурсаків кличе. Переходять попри гетьмана, кланяючись йому в пояс.

Дворові люди розходяться, замикаються двері від бокових покоїв, сіни пустіють. Тільки в свічниках догоряють свічки з ярого воску, кидаючи останні свої блиски на золочені куполи церкви-вертепу. З одної віск скапує на старий килим. Войнаровський встає і гасить її.

— Finita la comedia [55], — каже гетьман до Мотрі. Перед хвилиною блиск, сміх, гамір, а тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці, дожидаючи другого святого вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях з востока, чорт біля ангела небесного.

— Як у житті, милосте ваша, — відповідає Мотря.

— Як у житті, — повторяє гетьман. — А нам здається, що наш вертеп вічний.

— Нема нічого вічного на світі.

— А слава?

Гетьман подає руку Мотрі. Йдуть до того покою, де їли святу вечерю. Тут уже прибрано. Тільки срібні підноси з овочами й цукрами стоять і кутя у великій срібній мисці. Остатки страв у хрусталевих тарілках біля коминка покладено.

Це тітка Лідія для духів наготовила. Може, прийдуть.

Гетьман думає, котрі. Багато їх, багато! заповнили б весь двір. Добре, що чоловік не бачить, добре, що між цим і другим світом покладена незрима стіна. Незрима для наших смертельних очей...

Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї другі на гадці. Її совість чиста. Ніякої душі на ту совість не взяла.

— Не знати, Мотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом'яне хто душу Івана Степановича?

— Що ви це такими питаннями турбуєтеся, Іване Степановичу! Не пора. Нині родиться Христос, славім його.

— Мати стара, тітка Лідія теж у літах, дітей мені Господь не дав, один Войнаровський, може, пом'яне мене.

— А народ?

— Народ, Мотре, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи, а в народі своє. Живий живе гадає. Поки живеш, шанують тебе, бо ти цей вітер, що над степом віє, для кого, може, ти й сонце, в котрого теплім промінню він росте і розвивається. А помреш, все одно, що сонце зайде і що вітер на хвилину ущухне. Підожди, другий повіє і завтра знову зробиться день. Почнеться нова праця і нові турботи. За ними ж забудуть про тебе, може, й проклинатимуть, хто вгадає?.. Дітей не дав мені Господь. От що! Коли б так син, та ще годящий, от і жив би я в ньому.

— А я ж для вас ніщо?

Гетьман підводить на Мотрю свої дивні очі.

— Для мене ти, Мотре, все. Ціла моя надія, сонце моє, — і бере її за руку.

Мотря не борониться. Вона рада бути для нього всім. Рада з'єднати свою долю з його, кріпити його, працювати спільно, щоб народ не забув про нього. Каже це йому.

— Може, ти й вимовиш у щасливу годину, нині ж святий вечір. Я більше нічого не хочу. Люблю тебе, а в тобі усе, що гарного пережив у світі, усе, чим пишається наша земля, усе добре, що окривається в українській вдачі.

— Люблю.у тобі велич минувшини нашої і будучі гордощі наші, здійснення їх у тобі бачу.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!..

І двом душам сон один приснився.

— На