Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

Подавали щуку по-гетьманськи.

— Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати.

— Чому, милосте ваша?

— А тому, що в рибі кості, треба їсти вважно.

Рибу їли мовчки.

— Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці.

Пані відпрошувалися. Гетьман казав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина.

— Солодким устам солодкого вина, — приговорював до Мотрі.

— Добре слово від вина солодше, — відповіла йому.

— Солодке слово із солодких вуст, — отеє мій густ. Мотря спаленіла.

— Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить, — зауважила тітка Лідія.

— Я навіть не беруся.

— То зле, Мотре Василівна. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові.

Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся.

— От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали?

— Над тим, що ви, дядьку, зводили сказати.

— А саме?

— Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода.

— І додумався до чого?

— Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ. Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може б, не лиш батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, на нім згонимо гнів.

— Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині. Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати.

— Кажіть, Іване Степановичу, — просила Мотря.

— Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти.

Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:

— Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вожда... Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. "Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільше прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок". І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: "От, коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би..." Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш.

— Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його.

— А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі обороняти... Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, — так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники ідуть.

Перед ґанком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси:

— Починаймо!

— Котру?

— "Накривайте столи".

— Ні, "Нова радість стала".

— Перше -"Бог предвічний".

— Нехай буде "Бог предвічний". Дисканти, — зачинай! І понеслась понад Бахмачем поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн. Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси, мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманового вуха. Але з кожною стрічкою кріпчали, до-строювалися до себе, зливалися в акорд.

— Ось що ми вміємо, — сказав шепотом гетьман, — співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова.

Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню будочності творив.

Слава Богу заспіваймо,

Честь сину Божому,

І пану нашому

Поклін віддаймо.

Гетьман покивав головою.

— Багато смутку в наших піснях.

— Бо і в житті його чимало, — зауважила Мотря.

— У пісні смуток старосвітський.

— А в житті щораз новий. Колядники "Дивну радість" почали.

— Це найкраща з наших пісень, — сказав гетьман. — Кращої я у світі не чув. Вона мене дитиною зворушувала до сліз, і тепер спокійно слухати її не можу. Зміст радісний, а музика сумна. Зміст говорить про Різдво Христове, а музика ніби передбачує його муки й смерть. Такого контрасту я нігде більше в мистецьких творах не зауважив.

— Ціла Україна — один мистецький контраст, — додав Войнаровський, що мовчки вслухувався у співи. — Хтозна, чи тим зісполом радості і смутку, багацтва й нужди, життєвої охоти й орієнтального