Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
Поміж трабантами король…
І Ганнині очі ожили на хвилину, ніби мряка розступилася нараз. Побачила його виразно, ясно, як на картині. Сухорлявий, ніби незамітний нічим. А все ж таки в нім однім тая сила, що тисячі за собою тягне, що про життя і про смерть їх рішає. В тих синіх, ніби полинялих очах майбутність Європи таїться. Той високий білий лоб за тисячі думає… Переїхав… Біля його молоденький князик, вродливий Реншільд, ще кількох знайомих Ганні генералів і регіменти пересуваються спокійно, рівно, як за хвилею хвиля.
Грюхотять гармати, аж Тамарин двір у посадах дрижить, гудуть шкурами повкривані вози, аж підскакують ґанкові колонки. І знову імла, і знову мряка — пустиня.
Нараз очі Ганни всміхаються, і ціле обличчя прояснюється, як город в поранковому сонці. Побачила Люксембурга і Рачка. Як два звірки на санях сиділи. Щось розказували собі. Не лиш устами, а й очима, раменами, цілими своїми марними постатями розмовляли з собою. Аж замовкли, похнюпили носики, і по обличчях їхніх розлився смуток і така прикра жалість, яка лиш на малпячих мордочках буває. Прогуготів похід, і Ганна легше дихнула.
Зі шведами лиш кілька сотень наших пішло. Не запримітила навіть, хто їх повів. Гетьман, значиться, у Гадячі остався, а з ним і пан Андрій… Пан Андрій носатий, пан Андрій кирпатий, я не люблю пана Андрія… пригадала собі і засміялася весело.
Тамариха притулила її до себе:
— Донця моя!..
Засоромилася Ганна і рум'янцем гарячим облилася.
— Це не сором, дитино, кохати, не сором, — гладила її по голові сотничиха.
— Я не кохаю, — відповіла Ганна, глянула на Тамариху і розсміялася, як дитина, бо брехати не вміла. Тамариха і собі в сміх.
— Боже мій. Боже! Зміняється світ, а кохання яке було, таким і останеться довіку.
На вулиці зашуміло знову. Задня сторожа йшла.
— Може, це наші? — майнуло по голові Ганни, і вона задрижала.
— Не тривожся, дитино. Гетьман у Гадячі залишається, його небіж також.
— А вам хто казав?
— Знаю. Ходім на обід.
— Невже це вже полуднє?
— Вже і з полудня пішло. Час скоро минає. Щоби так скоро наше лихо минуло… Ходім!
По обіді Ганна до своєї кімнатки подалася, бо Тамариха по старому звичаю любила полежати годинку. А нині тим паче. Набігалася та натупцювала, мов на весіллю.
Стільки несподіваних гостей і таких неспокійних, як козаки. Ніколи не вгадаєш, від чого вони скиплять. Часом за таку марницю бешкет знімуть, що і згадувати не варто. Та краще вони, ніж москва. Щоб вона не вернула ніколи. Одну третину города спалили. А що вбивств, що всякого насильства було — не перечислити.
Кажуть, на Псьолі трупи купами лежать, а скільки їх у проруби пішло, геть воду попсували. Переварюєш її, анижу додаєш, і все-таки пити не спосіб.
І як це Господь дивиться на те все і мовчить, ще й цареві силу до його кривавого рейментовання дає…
Багато жури в пані Тамарихи на голові, і вона мусить хоч годинку вснути, щоб забути про неї. Тепер тільки спокою, що спиш, якщо тобі сни неспокійні не сняться…
Ганна по своїй тихій кімнатці розглядається. Як цікаво сотник Тамара все те продумав. Стільки добра і так воно заховане, що ніхто й не догадався б. Навіть прислуга про тую світличку не знає, крім старого дворецького, але цей скорше вмре, ніж своїх панів зрадить.
Він оден із прислуги до цього крила заходить, і в печах зимою палить, і прибирає. Нікого з гостей туди не просять, це святая-святих.
Тамара Ганні якоюсь тіткою приходить. Любов Федорівна її знає від малих літ. На її дітей дивиться, як на своїх, та ще тепер, по втраті власних синів.
Ганні у Тамарихи добре, краще, як у рідної мами, — о, куди!
А все ж таки хочеться звідтіля до власної хати і до власного щастя. А воно десь так далеко, далеко…
…Де воно?
Дивиться Ганна на килим, пишно тканий, на мебель розкішну і на портрети на стінах. Чи з них хто був щасливий? — питає.
Чи щастя його довго тривало? Де воно тепер? У тій красі, що веселить очі нащадків, і більше, більше нігде…
На килимі і на портретах погляд Андрія застиг.
Як він любить те все і як жалує, що війна руйнує красу…
Хтось стукає у мисник. Ганна потискає сучок, і входить Мотря.
— Ось де ти заховалася, Ганно! — вітається.
— Не ховалася я, Мотре. Тамариха силою мене до себе забрала. Добра така.
— Є ще добрі люди на світі, та мало.
Ганна не відповідає. Вона нині всіх добрими бачить, тільки бідними чомусь. І Мотря теж, може, найбіднішою з усіх. Довго, довго дивиться на її пишну вроду, а тоді:
— Яка ти гарна, Мотре! — і тулиться до неї, як дитина. Мотря не відштовхує Ганни від себе:
— Дурненька ти моя! — каже і по голові гладить. Хотіла розказати її про свої походні лазарети, про те, скільки нинішньої ночі людей померло, скільки рук і ніг хірурги відпилували, але слова на устах завмерли. І її в тій світличці так якось світло зробилося на душі, як давно.
— Гарно тут, Ганну сенько, серце, гарно!.. Бачилася з Андрієм нині? — питається нараз. Ганна паленіє.
— Бачила, Мотре.
— І що він? Все такий розмріяний ходить, ніби світ не про нього.
