Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Мені доводилось бачити пані Альбані у Флоренції; час подіяв на неї, але протилежним, ніж звичайно, чином; як правило, з віком на обличчі істоти, що належить до старовинного роду, проступає ознака цього шляхетного походження: графиня Альбані, огрядна жінка з невиразним обличчям, мала вигляд звичайнісінький. Вона була схожа на постарілу матрону з полотна Рубенса. Мені прикро, що те серце, позбувшись підтримки і схвалення Альф’єрі, змушене було шукати іншої допомоги. Нагадаю тут уривок з мого листа до пана де Фонтана про Рим:
«Чи знаєте ви, що графа Альф’єрі я бачив єдиний раз у житті, і чи вгадаєте, як саме? У домовині: мені сказали, що він майже не змінився, вираз його обличчя був шляхетним і серйозним, смерть, без сумніву, лише додала йому суворості; домовина була трохи коротка, голову небіжчика опустили на груди, через що вигляд його став грізним».
Немає нічого сумнішого, ніж перечитувати під старість рядки, написані замолоду: те, що тоді було справжнім, тепер відійшло в минуле.
У 1803 році в Римі мені довелося бачити мигцем останнього із Стюартів – сімдесятидев’ятирічного Генріха IX, кардинала Йоркського. Він мав слабкість прийняти від Георга III пенсію: вдова Карла I марно благала Кромвеля про цю милість. Так, назавжди втративши трон, рід Стюартів згасав ще сто дев’ятнадцять років. Тричі вигнанці-претенденти передавали у спадок примару корони: вони були розумні й відважні; чого ж їм бракувало? милості Господньої.
Утім, вид Рима втішив Стюартів; серед цих нескінченних руїн їхня власна доля постала лише дрібною подією, уламком тонкої колони посеред гігантського звалища. Покидаючи світ, Стюарти мали й іншу втіху: на їхніх очах розвалювалася стара Європа, услід за ними караюча доля обернула на порох інших королів, зокрема й Людовіка XVI, предок якого відмовив у прихистку нащадкові Карла I; а Карл X помер у вигнанні в тому ж віці, що й кардинал Йоркський! а його син та онук блукають по землі, не маючи де притулитися!
Дорожні записки Лаланда, який відвідав Італію в 1765–1766 роках, дотепер залишаються одним з найкращих і найточніших описів римського мистецтва і римських старожитностей. «Я люблю читати істориків і поетів, – говорить він, – але цілком натішитися їх творіннями можна, лише ступивши на ту землю, по якій вони ходили, лише зійшовши на ті пагорби, які вони малювали, лише побачивши плин річок, які вони оспівували». Сказано не так уже й погано для астронома, що харчувався акридами.
Дюкло, майже такому ж худому, що й Лаланд, належить таке тонке спостереження: «Театральні п’єси різних народів дають достатньо ясне уявлення про їхні звичаї. Слуга Арлекін, головний герой італійських комедій, завжди голодний – таке вже в італійців життя. Слуги в наших комедіях, як правило, п’яниці, чому провиною безпутство, але не вбогість».
Пишномовні захоплення Дюпаті нітрохи не кращі за сухі звіти Дюкло і Лаланда, проте йому вдалося жваво передати враження, яке справив Рим; книга його, світячи відбитим світлом, свідчить, що красномовство описового стилю народилося під впливом Руссо, який вдихнув у слово spiraculum vitae [79]. Дюпаті близький до тієї нової школи, яка невдовзі замінила вольтерівську правдивість, ясність і природність чутливістю, темрявою і манірністю. Одначе за манірними слівцями Дюпаті ховаються розумні думки: він вважає причиною довготерпіння римського народу похилі літа його численних правителів. «Для римлянина, – говорить він, – папа – це цар, що стоїть на порозі смерті».
На віллі Борґезе Дюпаті чекає настання ночі: «Останній сонячний промінь згасає на чолі однієї з Венер». Краще не сказали б і нинішні поети. Він прощається з Тіволі: «Прощай, долино! Я чужоземець, я не мешканець твоєї прекрасної Італії. Я ніколи не побачу більше тутешніх країв, але, можливо, мої діти, хай не всі, але деякі, колись потраплять сюди: постань перед ними такою ж чарівною, якою постала ти перед їхнім батьком». Деякі з дітей ерудита і поета відвідали Рим і могли побачити, як останній сонячний промінь згасає на чолі «Праматері Венери» Дюпаті.
Не встиг Дюпаті покинути італійську землю, як на неї ступив Ґете. Чи доводилося президентові Бордоського парламенту чути коли-небудь ім’я Ґете? А тим часом це ім’я дотепер пам’ятають на італійській землі, що цілком забула ім’я Дюпаті. Не те щоб я палко любив могутній геній німецького поета; співець матерії залишає мене байдужим; Шиллера я сприймаю серцем, Ґете – розумом. Потрапивши до Рима, Ґете був у захопленні від Юпітера, і захоплення це вилилося у прекрасні слова, – така думка чудових критиків, і я з ним не сперечаюся, проте сам я віддаю перевагу не олімпійському богу, а Богу, розіп’ятому на хресті. Марно намагаюся я розпізнати в людині, що прогулюється берегом Тибру, творця «Вертера»; я впізнаю його тільки в одній фразі: «Нинішнє моє життя подібне до юнацької мрії; ми побачимо, чи судилося їй збутися, чи вона, подібно до багатьох інших, виявиться лише пустим мріянням».
Коли наполеонівський орел розтиснув кігті, Рим повернувся під владу своїх мирних пастирів: тоді коло старих стін столиці цезарів з’явився Байрон; похмура його уява накинула на незліченні римські руїни жалобний плащ. Рим! У тебе було ім’я, але він дав тобі інше, і це нове ім’я залишиться за тобою навіки: він назвав тебе «Ніобою нації, що втратила дітей і вінки, розучилася плакати, тримає в руках порожню урну, в якій колись зберігався прах, давно розвіяний за вітром».
Переживши цю останню поетичну бурю, Байрон помер. Я міг би побачити Байрона в Женеві, але не побачив його; я міг би побачити Ґете у Веймарі, але не побачив його; зате я бачив, як згасла пані де Сталь, яка, не бажаючи пережити свою молодість, поспішила зійти на Капітолій разом з Корінною: ці безсмертні імена, ці славні тіні злиті з іменами і тінями вічного міста [80].
8Теперішні римські звичаї
Так протягом сторіч змінювалися в Італії звичаї і люди; але якнайрішучіше перемінився Рим після того, як
