Скандальний дует - Ксана Рейлі
«Я, розчиняюсь у твоїх очах.
Ти моє божевілля і кохання водночас.
Якщо не зможем ми іти одним шляхом удвох.
Землі залишим одну тінь на крилах чотирьох...»
Тіна Кароль, «Твої гріхи».
Я навіть не знала, куди мені йти. Ось так просто втекла, а сумочку і всі речі залишила в Кості. Не можу нікому подзвонити, тож довелося йти пішки. До себе мені не хотілося повертатися, тож я просто вирішила прогулятися. На вулиці було холодно, а моя сукня без рукавів та ще й з вирізом на спині. Я охопила себе руками і просто йшла в сторону такої знайомої мені вулиці. Не скажу, що було легко прогулюватися в цих незручних туфлях, але у мене просто не було виходу. На щастя, квартира матері була не дуже далеко, тому десь за пів години я все ж дошкандибала до неї. За цей час я вже змогла заспокоїтись і перестати плакати. Дарма я все це придумала зі зміною образу. Схоже, повертається стара KAMILLA і мені байдуже, що про це думає Костя. І взагалі треба викинути його зі свого серця і свого життя. Нехай тільки цей дует завершиться і все. По дорозі до будинку, я побачила невелику групку молодих людей. Я ніколи не боялася йти по своєму дворі, тому що мене і так тут всі знали. Пройшовши попри них, я почула сміх. Я обернулася і побачила найкращого друга свого брата. Я помахала йому рукою і пішла далі. Дивно, чого він сміявся з мене? Та , коли я зайшла в під'їзд, то зрозуміла, що було такого смішного. Мій любий братик притиснув до стінки якусь дівчину і вони просто таки пожирали одне одного. Звісно, я розумію, що діло молоде, але ж не в під'їзді! Я одразу ж відвернулася, бо виглядало це не надто привабливо, а потім тихенько підійшла до них. Вони були такі захоплені свою справою, що навіть не помітили мене.
— А що ви тут робите?— спокійно спитала я прямо біля них.
Дівчина одразу ж підскочила, а брат здивовано подивився на мене.
—Звідки ти взялась?— розгублено спитав брат і подивився на мене.
— Денчик, ти її знаєш?— сердито спитала та дівчина.
О, то вона мене не впізнала! Звісно, в під'їзді ж горіла лише одна лампочка, а я якраз стала там, де темно. Помітно лише блискітки на моїй сукні. Пф, Денчик? Я ледь не впала від сміху. Відколи це він дозволяє себе так називати? Може трохи підняти собі настрій і познущатися з них?
— Денчик, це хто?— ображено спитала і поклала свою руку йому на плече.— Я думала, що ти мене любиш. Ще й минулого тижня з мамою своєю познайомив.
— Що?!— закричала та дівчина.— Добре, що я так швидко дізналася, який ти.
— Юля, все не так, як ти думаєш!— почав виправдовуватися братик.
— Денчик, мені байдуже!— сказала дівчина і з якимось жалем подивилася на нього.— Я лише хотіла, щоб ти познайомив мене зі своєю сестрою.
— Чекай, що? Он чому ти заговорила зі мною!— почав кричати Ден.
— Ну так. Ми поспорили з дівчатами, що я дістану автограф від Камілли і зроблю з нею фотку. Це і було моєю основною метою. — відповіла та.
— Навіщо ти зараз мені про це розказуєш?— роздратовано спитав брат.
— Ну я так бачу, що в тебе вже є кого знайомити.— відповіла вона і подивилася на мене.— Значить, мені нічого не світить.
— Правильно думаєш, дорогенька. — сказала я і стала на світло, щоб вона могла мене бачити.— Ти просто остання дурепа.
— О, Боже...Це..— дівчина почала розгублено дивитися то на мене, то на Дениса.
— Пішли, Денчик!— мовила я до брата і обійняла його за плечі.— Тобі ще рано думати про демографічну ситуацію в нашій країні.
— А тобі вже пізно!— буркнув брат, коли ми підіймалися сходами.
— Не зрозуміла?— обурилась я.— Ти на що це натякаєш?
— Якщо ти забула, то в тебе післязавтра день народження!— сказав брат.— Тобі вже буде двадцять два, а в тебе ще навіть серйозних стосунків не було.
— Звідки знаєш, що не було?— сердито спитала я.
— І те, що всюди пишуть ніби ви з Каєм разом — суцільна брехня.— сказав брат, коли ми заходили в квартиру.
— А от і не брехня! Це взагалі правда!— почала обурюватися я.
Ну нічого собі! Відколи це він став таким спеціалістом в любовних справах?
— Ніколи не повірю, що він би захотів бути з тобою. Народ теж в це не вірить.— сказав Денис.
— А що зі мною не так?— здивувалась я.
— Ну ви такі різні. — почав говорити брат.
— Протилежності притягуються.— швидко мовила я і зняла свої туфлі.
Ноги просто пекли вогнем від цього дискомфорту. Господи, знімати туфлі після довгої ходьби— це такий кайф!
— О, чую в нас гості!— заговорила мама і поцілувала мене в щоку.
— Вона зруйнувала мої стосунки.— сказав брат і подивився на мене.
— Я врятувала тебе від того корисливого дівчиська!— відповіла я і закотила очі.
Брат буркнув собі щось під ніс і пішов до себе. Мама обійняла мене і закликала на кухню.
— Тільки-но дивилася твій виступ по телевізору, а ти вже тут з'явилася.— сказала вона.
— Просто скучила за вами і захотілось мені додому.— відповіла я з усмішкою.
— Будеш вечеряти?— спитала з посмішкою мама.
— А що є?
— Твої улюблені вареники з вишнями і сиром.
— Серйозно?— майже закричала я.— Звісно, буду!
— Добре, але краще вдягни щось інше.— сказала мама і подивилася на мою сукню.— Там в твоїй шафі ще мають бути якісь речі.
Я зайшла в свою невеличку кімнату, зроблену в рожевих тонах. По всіх стінах були розвішані плакати популярних гуртів, яких я слухала в підлітковому віці. Я одразу ж усміхнулася своїм спогадам. В шафі було не так багато речей, як я думала. Спробувала натягнути якісь джинси, але просто не змогла в них влізти. Це що я так поправилась за два роки? Жах! Я знайшла рожеві спортивні шорти, в яких колись завжди ходила по дому і блакитну футболку. Вона була доволі вузькою в районі грудей. Все ж таки за два роки моє тіло трохи змінилося. Я повернулася на кухню і помітила, що мама розмовляє з кимось по телефону.
— Ох, добре, бувай!— сказала вона, коли помітила мене.
— З ким розмовляла?— спитала я.
— З подругою.—швидко відповіла мама.— Допоможеш мені?
— Звісно!
Я взялася нарізати фрукти, а мама підігрівала вареники. Потім вона витягнула з холодильника овочі та сказала мені зробити салат.
— Слухай, це не забагато?— підозріло спитала я.
— Ти ж не так часто до мене приходиш.— відповіла мама.
— Справді, вибач. Зараз дуже багато роботи.
— Як там твої справи з дуетом?
— Все дуже добре. Вже майже дописали пісню.— збрехала я.
— Ох, ви з Костею така чудова пара!— захоплено сказала мама, а я відчула ,що почервоніла.— Я тільки образилась, що ти спершу розповіла про ваші стосунки журналістам, а не мені.
— Ну, мамо! Я взагалі не хотіла нікому про це розповідати. — почала виправдовуватись я.
— У вас все серйозно, так?— спитала мама, а я помітно напряглася.
Ненавиджу їй брехати. Звісно, я могла б розповісти, що це все неправда, але мені хочеться довести їй і брату, що у мене може хтось закохатися.
— Так. Все серйозно, як ніколи.— швидко відповіла я і взялася нарізати помідори.
— Я дуже рада за тебе.— сказала вона. — Ти, як ніхто заслуговуєш на щастя.
Я натягнуто усміхнулася і продовжила робити салат. Ох, якби ж ти знала, що все не так просто! Мама продовжувала розпитувати мене про мою творчість, а потім розповідала про свою роботу. Через деякий час, я почула дзвінок в двері.
— Доню, відчини, будь ласка, а я піду Дениса покличу.— сказала до мене мама.
— У нас гості?— спитала я, але її вже навіть не було видно.
Хм, цікаво! Я відчинила двері і здивовано подивилася на нашого гостя.
— На! Приніс твою сумочку!— сердито сказав Костя.
— Дякую. — просто відповіла я і забрала в нього мою річ.— Звідки ти дізнався, що я тут?
— Довелося дзвонити до всіх твоїх друзів і питати чи ти часом не в них. — роздратовано мовив хлопець.— Добре, що твоя мама, хоч розумніша за тебе.
— Це вона тобі сказала де я?
— Я подзвонив і сказав, що ми з тобою трохи посварилися і ти пішла геть, але залишила у мене свої речі. Вона повідомила, що ти тут і дала мені адресу.
То он з ким вона по телефону розмовляла! От же ж мама!
— Дякую, що приніс сумочку.— знову подякувала я.
— І це все?— сердито спитав Костя.— Ти не хочеш розповісти мені, чому втекла?
— Ем..— почала я і розгублено подивилася на нього.
— Міло, чого ти тримаєш гостя на порозі?— перебила мене мама і я була дуже рада цьому.
— Костя вже йде.— сказала я і усміхнулася.
— Так не можна, доню! Залишитесь в нас на вечерю?— заговорила мама до хлопця.
— Так, звісно.— відповів Костя, а я аж застигла від шоку.— Ваша донька змусила мене добряче понервувати і я досить сильно зголоднів.
— От і прекрасно! До речі, можеш називати мене просто Леся.— радісно сказала мама.— Денис буде в захваті!
— Я тебе вб'ю!— прошепотіла я, коли Костя заходив всередину.
— Це я тебе вб'ю.— відповів він і подивився мені в очі.
Хлопець зняв свої туфлі і піджак, а я весь цей час спостерігала за ним. Ну чого він має бути таким красивим? Ці міцні м'язи, які так і хочеться відчувати під руками. Це волосся, в яке так і хочеться занурити свої пальці. Ці прекрасні губи, які так хочеться цілувати і цілувати, а очі...
— Ей, ти чого завмерла?— повернув мене в реальність Костя з нахабною посмішкою.
Значить, він зрозумів, що я думала про нього. Як же соромно! Він подивився на мою футболку в районі грудей і мені відразу ж стало незручно.
— Я буду на кухні.— пропищала я і швидко пішла геть від нього.
І чого це він на мене так діє? Я готова розтанути лише від одного його погляду.
Мама вже поставила все на стіл, а я лише допомогла розкласти тарілки. Я помітила, що Костя за мною спостерігає і мені захотілося, щоб в один момент мої шорти стали довшими, а футболка ширшою.
— Ого!— вражено скрикнув Денис.— Це ж сам Костя Кай!
— Привіт!— привітався хлопець і потиснув брату руку. — Ти молодший брат Міли?
— Так, я Ден. — відповів хлопець, а я лише закотила очі. — Ти просто нереально крутий чувак! Ми з пацанами цілими днями зависаємо під твої пісні.
— Приємно знати.— відповів Костя і усміхнувся.
— Денчик,— звернулась я до брата, а він відразу ж почервонів, — не муч нашого гостя і сідай вже за стіл.
Він щось буркнув собі під ніс і сів поряд з мамою. Кості ж довелося сидіти біля мене. Я почала їсти вареники і ледь не вмерла від щастя. Зі своєю професією дуже рідко можна собі таке дозволити. Цілий вечір ми про щось говорили і я навіть не помітила, що це вже дванадцята година.
— Ох, це вже так пізно!— сказала я з прямим натяком.— Костю, тобі вже напевно потрібно додому.
— Та ні, не потрібно.— відповів хлопець і знизав плечима.— Що мені вдома самому робити?
— Теж саме, що і завжди робиш.— обурилась я.
Що за гру він придумав? Як це додому не піде? Я сердито подивилася на нього, а він лише усміхнувся.
— Міло, хіба можна так виганяти людину?— невдоволено сказала мама.— Нехай Костя переночує у нас.
— Аха, вже!— сердито сказала я.— І де по-твоєму він буде спати?
— Ну з тобою напевно!— відповіла мама і подивилась на мене, як на дурепу.— Це ж твій хлопець, а не мій. Можна подумати, що ви ще не спали разом.
— Мамо!— здивовано скрикнула я і помітила, що Костя прикриває рукою свою усмішку.
— Так, я вже йду спати, а ви собі робіть, що хочете.— сказала мама і піднялася.— Тільки голосно не бавтеся. Денис, йди спати!
Мама пішла з кухні, а я аж почервоніла від сорому. Коли це вона у мене така стала? Схоже, Костя їй справді сподобався. Брат теж пішов до себе, а я почала збирати все зі столу.
— Дуже дякую за твою компанію. — звернулась до Кості.— Провести тебе до дверей?
— Так.— відповів хлопець, а я з полегшенням видихнула.— Покажи мені свою кімнату, в якій я сьогодні буду спати.
— Навіть не надійся!— сказала я і мило усміхнулася.
— Я не можу не прийняти пропозицію твоєї мами.Ну ти ж мене розумієш, кохана.
— Ніяка я тобі не кохана!— крізь зуби процідила я і підійшла ближче до нього.— Ти зараз же йдеш додому!
— Ти сама це все придумала.— сказав мені Костя і усміхнувся.— Ну то що, Зіронько, покажеш?
— Останні двері зліва!— сердито сказала я.
— Чекаю тебе там, кохана!
Костя глузливо усміхнувся і пішов до моєї кімнати. Чорт! Я тут місця біля нього собі не знаходжу, а він ще й захотів ночувати зі мною! Як мені це витримати і не накинутись на нього з поцілунками?
