Із медом полин - Жанна Куява

Ідуть від Марійки найдорожчі люди, і всі – однією дорогою…

Миколу поховали. Не стало юнака, ніби й не було його ніколи. І ніхто в селі вже не дізнає: загинув чи таки чужою жорстокістю життя позбавлений. Чужі люди приїхали-поїхали. Сказали: втопився. На тім і крапка.

А Марійка все ніяк не вірила, що коханого більше немає серед живих. Полюбила його ще дужче, хоч, здавалося, сильніше вже нема куди.

«Усе добре, – заспокоювала себе. – Це ж і неділі не треба чекати, щоб тебе побачити, Миколко. Шкода тільки, що вже не потанцюємо вдвох, – стуляла очі й у густій темені споминами вкупі з уявою малювала рухому картину: вона, Марійка, така безбарвна, невпевнена в собі, вайлувата й водночас благословенна незабутнім знайомством, котре для неї, як для пташки крила, для миші діра, а для гавкуна господар; і він, Микола, – красивий, із міцним внутрішнім осердям, у всьому доладний, вправо-вліво, з боку в бік, з ноги на ногу, – майстерно кружеляв партнеркою, правував, як Яворівський Степан лошицею Зорею. Ніхто в селі не вмів так приборкувати норовистих коней, справлятися з ними й вигоцувати верхи, як наймолодший Даринин син, що приїздив із міста.

– Гарна ми пара, – шепотіла Марійка після того, як домальовувала яскраву картину, розплющувала очі й ніжно нанизувала, як на голку, вродливі Миколині риси, що зринали з невеличкої затертої фотографії. Її вона попросила в Тетяни. Подруга дала ту, де хлопець сидить на високій недомурованій стіні чийогось палацу, що пишнітиме в майбутньому.

– Не буде в нас сімейного кубельця, зате ми ніколи не розлучатимемося, – чмокала світлину, відтак зводила погляд до-гори й прохала небо, щоб швидше настала ніч.

Того ніхто не знав: ні мати, ні подруги. І що вони думають про це, Марійці було нецікаво. Їй байдуже, бо вона щаслива! Недаремно ж вичитала якось в одному з кольорових журналів, що їх передплачував батько для своєї залюбленої в книжки й усіляку підліткову періодику доньки Вальки, ніби щастя – це поєднання всіх людських приємностей у теперішньому часі. Себто, коли знаходиш і маєш усе, що дарує тобі відчуття глибокої втіхи та безмежної радості, ти щасливий. Марійка, маючи душевні стосунки з матір’ю, найтепліші спомини про найдобрішого в світі батька та золотих сестру з племінниками, живучи в чудовому селі аж із трьома побожними бабусями, ще й приятелюючи зі стількома вірними подругами, віднедавна дістала останню приємність для повного щастя – Миколину увагу.

Тридцять восьма зустріч. Чи міг хто перше бодай натякнути Марійці на те, що ото стільки ночей вона перебуде разом зі своїм Миколою? Що довірить йому своє серце, найпотаємніші думки й віднедавна нечасті печалі?

Майже беззвучно висунула з манюньої петлі дзвенючу защіпку, що чорніла на самісінькій середині голубого підвіконня. Так само нечутно розчинила вікно й поволі вибралася в нічну глибочінь. Найголовніше завдання виконано: мати знову нічого не почула, а про бабусь і казати годі: з їхнім слухом хіба брехунця, увімкненого на повну гучність, до вух прикладати.

Хутко шмигнула повз хату, проминула подвір’я, вийшла на асфальтову дорогу, яка вела прямісінько до кладовища. Два з половиною кілометри закохана дівчина долала за п’ятнадцять хвилин! Бо не йшла, а летіла до свого Миколи: аж відчувала, як повітряні крила поблажливого вітру допомагали їй… Відтак мала попереду цілу ніч.

– Чи не забув за день, що так люблю тебе, Миколко? – ніжно гладила краї свіжої могили.

Цікаво, що, коли Марійка була наодинці, її мова звучала геть по-іншому, ніж на людях. Без запинок, зайвих слів і тривалих роздумувань.

– Я ж бо так скучила за тобою, золотий мій! – тулилася до високого хреста, згубивши сором’язливість. – Чи бережеш подаруночка, якого ще першої нічки тобі принесла? – говорила, наче з живим, і все підгортала сирою землею невеличкого пагона, з якого, вірила, виросте розлога калина, що буятиме так само рясно, як і їхні почуття.

Марійка втішалася цим, хоч і розуміла, що якби хтось інший отак чинив, то назвала б його недоумкуватим. Сама ж вважала, що була при розумі. За ніч, яка щораз обвивала пеленою незрадливості й вільного дихання, вона встигала не лише нагадати коханому Миколі про свою любов, а й порадитися з ним, до якого вишу їй ліпше вступати, як довірити матері свої турботи, попросити, щоб знову на неї чекав.

А ще – помолитися. Вона молилася й дорогою до кладовища, й обіч могили, і як верталася додому. Бо так порадила Дарина Яворівська.

Після Миколиного похорону, на дев’ятий день, Марійка пішла до церкви, а звідти верталася з бабою Дариною. Скільки дівчина себе пам’ятає, ця жінка співала в церковному хорі.

– Бабо Дарино, тогово-но, я спитати хотіла, – насмілилася, заговорила про важливе, хоч і вельми соромилася. – На похороні ви, тогово-но, сказали про передрай і передпекло. А скажіте… а як, тогово-но… як те розуміти?

Марійка досі не забула Дарининої оповідки, що неабияк її вразила.

– Коли помирає праведник, то він потрапляє в передрай, коли грішник – у передпекло. Цебто перший несповна дістає райську насолоду, яку обіцяє Христос, а другий терпить менші муки, ніж у пеклі, – завзято й натхненно стала роз’яснювати дівчині Яворівська. – Це тому так, що душа без тіла. А Христос прийшов спасти і зцілити людину, а не поодинці душу чи тіло. Після смерті душа на небі дожидає Страшного суду. А тоді люди воскреснуть, тобто їхні душі знову з’єднаються з тілами і зможуть повноцінно відчувати або насолоду, або муку. Од приватного до Останнього суду є багато часу, тож, коли молимося за померлих, можемо багато чого змінити, – відповідала Яворівська, хвацько вимахуючи правою рукою – то так вона допомагала собі ступати.

Марійка не відставала.

– Тогово-но… то він… він ще тут, із нами? – дівчина зашарілася, однак знала, що кому-кому, а Вальчиній бабусі довіряти можна. Ніколи з її вуст зайве не злітало. Навіть молодечі секрети вміла тримати під замком.

– Миколка? Тут! Душа його