Із медом полин - Жанна Куява
А ще Тетяна була вельми беручка до роботи. Не тому, що їй і старшому на три роки братові Миколі раз по раз мати нагінки давала. А тому, що натуру таку мала. Перейняла її від достобіса роботящого татка. Саме він утлумачував дітям важливість сільської праці, повторював народне «сади деревину – будеш їсти садовину» або «рання пташка росу п’є, а пізня слізки ллє»… А що в школі вчитися Тетяні було нецікаво, то поклала вона собі стати чи не найкращою хазяйкою в усій окрузі! Бо й справді поратися по господарству вміла ліпше за матір, якій, поки прочухани пороздає, нема коли й до роботи братися…
Тож Тетяна в свої п’ятнадцять могла спокійно виходити заміж, бо, зі слів сільських господинь, з якими дев’ятикласницею на весіллях усіляку смакоту готувала, мала до цього хист. А вона й не відхрещується і не брикається од раннього заміжжя, бо ось уже кілька місяців із вечірніх походеньок її проводжає додому бравий парубок Митько, який допіру з армії повернувся. Чим не майбутній чоловік і хазяїн? До міста теж не рветься, йому б із конем воловодитися: сіно скакунові носити, напувати, по дрова до лісу їздити… Дарма, що любить у компанії перехилити склянку-другу. Тетяна вважала, що то свідчить хіба про міцне здоров’я і про справжню чоловічу вдачу.
Ось Митько й собі в запорожці завітав. Помітивши кавалера, Тетяна вмить забула про Вальчину стриманість та грацію: відкрито підморгнула хлопцеві манливим сірим оком, бадьористо й показово стягнула з голови рудого шалика – й на плечі розстібнутої коричневої куртки зі шкірозамінника посипалися густі шатенові кучері. Їх вона з півгодини завивала розжареною плойкою. Тетяна мала розкішне волосся, чого про вроду не скажеш. Гоструватий ніс, тонкі губи, високий лоб, невиразні малі очі… Однак визнавати своєї гіршості ця дівка не збиралася. Тому завше поводилася напрочуд упевнено, так, що й найзавидніший кавалер пересвідчувався: «А навсправжки ця поліщучка – ще та хорошуха![23]» Але думка парубків мало цікавила Тетяну. Аби сільські жінки й словом прикрим про неї не обмовилися. Добра репутація – ось що було для Тетяни значуще! А решта…
Перекрикуючи весільних музик, розпашіла Тетяна голосно завищала: «Бєлиє рози, бєлиє рози, беззащітни шипи!!!» – і ще бравурніше завиляла чималими сідницями. Нині вона танцювала лише для Митька.
Маргаритка теж підхопила слова добре знаної пісні й стала не те що танцювати, а плигати-гопцювати на одному місці, знявши догори свої короткі стебельця-руки. Вона була найнижча в четвірці. І найкумедніша. Але про це їй майже ніхто не казав. Хіба «доброзичливці»… Ритка геть не мала смаку до вбирання, могла поєднати чорні в сіточку шкарпетки, рожеві босоніжки й сині спортивні штанята. Так вона старалася бути сучасною й модною. Навіть про вставні «золоті» коронки подбала, адже блискучі металеві передні зуби вважала за не менш стильні штучки, що свідчили про дорослість.
До школи Ритка ходила в обдертих і нечищених туфлях, проте вони неодмінно були на високих підборах, що виднілися з-під дешевих, часто затасканих і обляпаних багнюкою штанин. А якщо взувала зимові полуботки, то тільки на товстелезній підошві, що скидалася на шину від тракторного колеса. Вважала: це також модно, до того ж на зріст ставала майже така сама, як подружки.
Цього разу Ритка знову вирізнилася: напнула на себе червоні капронові колготки, коротеньку сіру спідницю з розрізом іззаду, що крізь нього можна було бачити, в яких вона трусиках (на ній були білі з голубим обідочком «недільки»). Зверху накинула «підстрелену» (так висловлювалися сільські жінки про дуже коротке вбрання) кожушину з величезним кошлатим малиновим коміром. У цій «гуманітарній» штучній вдяганці, купленій у білорусів, які привозили силу-силенну всілякого сходженого[24] лахміття в село і щочетверга продавали за копійки на базарі, Ритка мерзла, бо тепла від неї було катма. Однак нічого іншого дівчина вбрати не могла, бо не мала. До того ж вважала, що той громіздкий комір кольору улюбленої ягоди личив до її хлопчачої стрижки, якої не змінювала цілий рік. Малинове з жовтим – хіба не ексклюзивне поєднання? Ритка ж мала космаки, які своїм забарвленням були подібні до щойно вилупленого каченяти. З тим кольором вона нічого не могла вдіяти: саме таким він виходив після самостійного вибілювання дешевим перекисом. Просто Маргаритка завше хотіла бути звабливою блондинкою…
– Марійко, досить стояти!
– Ой! – скрикнула дівчина, здригнувшись від несподіваного втручання в її тривалі розглядини-спостерігання.
То була Тетяна. Вона вела за руку рідного брата Миколу, якого Марійка практично не знала.
Поки малими були, то хлопчаки зазвичай ген за селом м’яча ганяли або чоловічу роботу робили. Дівчата ж по домівках усіляких уборів лялькам нашивали або матерям коло плити на кухні допомагали.
Одразу після дев’ятирічки Микола взявся їздити по московських заробітках, тож мало бував у селі. Ось уже три роки, як його бачать хіба найближчі.
– Ану-но, хоч з братом моїм потанцюй! Хто-хто, а він тебе не обидить, не бійся, – випалила швидко Тетяна й сховалася в рої весільного натовпу.
– Потанцюймо? – звернувся до Марійки юнак і, не чекаючи відповіді, сміливо простяг руку.
Дівчина й не зогледілася, як переступала з ноги на ногу в ритмі повільної ліричної мелодії без слів. Урешті, поборюючи сором’язливість, звела очі й швидким сполоханим поглядом скинула на не по-сільському білюсіньке обличчя свого партнера. Ось вони, його повні соковиті губи, великі голубі очі й блискуче русяве волосся. Так близько. І так далеко водночас. Саме цей хлопчина видався Марійці найкрасивішим з усіх, кого їй доводилося зустрічати за своє коротке й одноманітне життя. Жодного разу вона ще не шкодувала про свою встидливість, проте саме тепер їй зробилося так жалісно, бо не
