Із медом полин - Жанна Куява

Знала Валька й те, що ці всі знання та принади зникають. Разом із людьми, які невічні. Чи не тому її односельців почали покидати душевний спокій, ота по-філософському розважна гутірка, поміркованість; десь дівалися поміж людей доброзичливість, споболювання і, головне, бажання довідуватися і знати більше… Валька не хотіла, щоб те саме сталося з нею. Тому переїхала до міста. Вважала: там їй вдалося відшукати внутрішній спокій, зростати духовно, ставати глибокодумною людиною – усе, чого прагнула найбільше.

– Слухай, Марійко, а ходімо післязавтра до ставка святкувати Пасху, – запропонувала Валька, побачивши, як у мілкій придорожній копанці хлюпочуться дві галасливі качки.

– Добре, – спокійно чи радше байдуже відповіла Марійка.

Валька відчула, що подруга ще не всім із нею поділилася, щось іще мучить її, мордує, але повертатися до серйозної розмови вона не хотіла.

– Максимку, а ти чуєш, як пташечки одна одній «на добраніч!» витьохкують? – чаруючись рідною місциною, спитала Валька в сина чудернацькою примовкою.

– Та чую… Тільки качки заважають, – трохи насуплено відповіло хлопча.

– Ой, та ми зараз як прийдемо до бабусі, як станемо на порозі, як заспіваємо разом із пташечками! – сміхотливо залепетала абищиці Валька.

Максимко, видно, уявив, як стануть під хатою його доросла мама, бабуся Дарина, він і, витягши шиї, всі разом долучаться до пташиних витьохкувань. Бо враз зареготав так дзвінко, що сполохав цілу зграю вороння, яке примостилося ночувати на версі високої густолистої тополі. Вона вірним солдатом ось уже кілька десятиліть стереже при дорозі криницю з найсмачнішою та найкориснішою, як вважає тутешній люд, водою на селі.

– Швидше біжімо до бабусі, швидше, – прискорила ходу Валька.

Малий і собі заплигав по-заячому, радісно поскакав.

Марійка ще трохи подріботіла в ногу зі щасливим сімейством, а відтак звернула на вузьку стежку, що вела до батьківського дому, побажавши наостанку: «Смачної паски, Валько!»

– Мамо, на руці! Ма!!! Руці!!! – лементувала дворічна Василина, і здавалося, що нині в глухій товщі нічного лісу не знайдеться більше жодної живої душі: ні звіриної, ні пташиної. Але Маргарита добре знала: то не так, адже за свої тридцять літ витоптала прадавні нетрі вздовж і впоперек. Просто сьогодні місяць чомусь узяв і не зійшов угорі. Мо’, нагнівався? На те, що Ритка знову сунеться додому з двома малими дітьми посеред ночі? І знову напідпитку? Але ж цього разу вона не в компанії гульма гуляла, а тяжко трудилася, допомагала рідній сестрі! Чого ж на неї ображатися?! Наробилася, як каторжна: за день десять соток картоплі посадили, і то вчотирьох лишень!

«Що за народ у нашім селі живе: от-от Свята Пасха, а їм ще й городи треба встигнути посадити!» – думалося змореній Маргариті. Вона й далі не зважала на малечий вереск. – Тамо-но-во баба Яворівська ніколи в п’ятницю на город не сунеться. А її ж найбільше шанують у селі! І побожна, і діти… які он! Не було такого, щоб проти Великодня в п’ятницю вона перлася на поле! У четвер, скільки пам’ятаю, знай, паски пече, а далі в господарстві щось там собі порається, дітей з онуками доглядає, а не бульбу садить».

Рита змусила себе облишити думки, бо старша Катерина дедалі сильніше почала сіпати її за правицю:

– Мамо, та візьми ти її на руки, бо зараз ще якого Ярмолича прикличе – й буде нам тут біда, – п’ятирічна Катеринка знала, що каже, бо вельми вже боялася, як і всі її вуличні друзі, страхітливого безмовного дідугана. Малим лячно було навіть стрітися з дивним чоловіком, що тільки-но когось помічав, як ураз витріщався сірими глибоченними очима, оскалювався на всі зуби й починав безперестанку вимахувати руками. Дорослі називали його просто Німий. Подейкували, що у війну цьому бідоласі чи то фашисти, чи то свої відрізали язика. Але чи правда те, Маргарита не знала. Тож і собі, забачивши дивака, трохи лякалася, бо не розуміла, що так хвацько намагається розповісти чи попросити сивочубий стариган.

Тепер жінка замислилася, вона й справді хотіла б знати, що сталося з Ярмоличем, але чомусь ніколи ні в кого про нього не розпитувала. Згадувала лише, коли стрічала десь вулицею або коли діти лякали ним одне одного.

«Не забути б у Вальки розпитати», – подумала й умент забула про Німого.

– О, Васю, як же ти мені, бляха-муха, набридла! – застогнала втомлена Рита. – Скільки можна совати тебе по руках?! Ти ж уже велика дівчина! Чого тобі не йдеться збоку, коло матері?! – жінка крикнула на доньку, але хутко присіла навколішки й стала тулити до себе зарюмсану малу, мовивши: «Цить-цить, візьму-візьму тебе на руці».

Так і вчинила. Кошика з копачкою, що їх досі несла на плечі, віддала Катерині й примоцувала[35] на доччиній спині так, щоб та конструкція добре трималася й, не дай Боже, не випало з плетінки гостре залізне знаряддя, не пошкодило малій ноги. Дівча слухняно вчепилося замурзаними руками за добре знайому ношу й манюніми крочками подріботіло за матір’ю.

Маргарита, дарма що була натомлена й хмільна, прошкувала впевненою ходою.

– Пожди тут! – спинилася біля двору Яворівської. – Сідай ось на лавку, Катерино. Я тільки дещо спитаю в баби Дарини й вернуся, – наказала старшій доньці. Поклала біля неї приспану Василину, яка ще в лісі, вмостившись мамі на руки, міцно заснула.

– Бабо Дарино, одчиніть! – постукала в те вікно, де горіло світло. – То Рита Чикунова прийшла до вас!

Уже за мить почувся брязкіт защіпки од вхідних дверей.

– Ритко, а чого ж так пізно? – привітна господиня розчинила навстіж двері. – І діти з тобою! Ой-йой, вас що, з дому вигнали? – видно було, що Дарина неабияк сполохалася, бо підбігла до