Із медом полин - Жанна Куява

Вгледівши нарешті пишногруду молодуху, яка виповзла з весільної буди,[25] наче індичка, що засиділася на яйцях, дівчата поспішили додому. Тетяна – попідруки з добряче підпилим Дмитром. І собі захмелівши од гостинного могоричу, Маргаритка теж, як то завжди було, підчепила якогось лобуряку з сусіднього села. А Валька з Марійкою верталися без хлопців, у парі.

З ким би Валька скомпанувалася?[26] З однокласником Володькою, що вчився так-сяк? Ні, він їй не рівня. А симпатичного Митька, чиї небайдужі та сміливі погляди не раз ловила на собі, вже скорила Тетяна.

А Марійка сама після гульок зосталася, бо той, хто вдерся в її серце, як нахрапистий грабіжник, певно, й не надав тому танцеві ніякої ваги…

Марійка закохалася. Уперше й так кріпко, що інколи боялася, аби не розірвалися од невблаганного тиску її тендітні груденята, не розчепірилися, наче парасоля, й не вискочило зсередини нестямне од дивовижних почуттів, кипуче, розбурхане серце.

Після того незабутнього танцю лише кілька разів бачила вона красеня Миколу: як ішла до школи, а він поспішав на рейсовий автобус. Усе чогось їздив до району. Казав: «Привіт!» – і поспішав далі. У такі моменти Марійка боялася не впасти опукою, бо ноги підкошувалися од хвилювання так, що несила було на них удержатися. Але вона встоювала. Бо навіть оте сухе й незначуще «Привіт!» жагуче надихало на прожиття дальших днів і ночей, додавало віри, що в якусь святу недільку вона знову відпроситься в матері на гулянку і Тетяна вдруге прикличе до неї свого брата…

Навесні Миколу призвали до армії. Пішов служити, так і не дізнавшись про Марійчині незглибні почуття до нього. Проте дівчині не було куди квапитися. Вона далі студіювала математику й чекала з армії солдата. Аж пишалася цим. Бо знала напевне, що вірна буде до суду-віку, а не так, як учинила була Пелихова Катя. Обіцялася чекати Шпачинського Петьку, сиділа за дівчину на вирядинах,[27] не встидалася, цілувалася привселюдно, а скоро парубок за межі села, як вона з жонатим злигалася. Чия мати після такої ганьби дасть синові брати за дружину безсоромницю?! Хоч, перш ніж прийшов Петька, Катька й порвала з одруженим гулякою, але від самої думки, що любилася з ним у тому сіннику, де й майбутньому солдатові на вірність клялася, відбило-відрізало-відбатувало, як ножем, – не зміг пробачити Петька Катьці… Одружився зопалу з нелюбою Ксанкою з сусіднього села, тепер живуть, як кіт із собакою. Він хоч і робить роботу, але п’є безбожно, а вона з ранку до ночі голову йому гризе…

Катька в район вибралася, санітаркою в лікарні працює; чутки ширяться, що коханців одного за одним змінює. А як приїжджає в село до батьків, то, знай, за Петьку розпитує. І коли чує про їхні сімейні чвари, то все збиткується, мовляв, ото-то й набув щастячка, ото-то й зажив файненько! Послухався матері, не взяв мене заміж, тепер жили б собі, впивалися любощами!

Знала Марійка й про те, що, як зачув Петя оте Катерини-не «впивалися б любощами», не стримався, якоїсь суботи прийшов до Пелихів, викликав колишню дівку з хати й прямісінько у дворі накинувся на неї, як роз’ярілий жереб на сплутану кобилицю. Та жага з пристрасними до звірячості поцілунками більше на насильство скидалася. Проте Катька не опиралася, таки дала задовольнити невблаганну хіть ображеному колись парубкові. А затим приказала, щоб забув навіки, не смів більше й торкнутися. Мовляв, маю не таких, як ти, любоцаїв, геть із двору, живи, як намітив собі, а я свій хрест нестиму.

Відтоді ніби й стихли їхні пристрасті. З головою поринув у сім’ю Петро після того, як Ксанка йому сина народила. І хоч досі гризуться часто, але більше дитиною тішаться…

Марійка переконана була, що в таку історію ніколи не вскочить. Сподівалася: тільки-но Микола з армії прийде, освідчиться йому першого ж дня. А він хороший, він найліпший, він зрозуміє і відповість взаємністю. Чого ж її, Марійку, не любити? Добре вихована, росленька, з милим личком, здоров’я міцне має, хазяйновита й недурна… От вивчиться в технікумі на бухгалтерку, почне працювати в сільській раді. Шануватимуть її в окрузі. Народить Миколі діток, скільки забажає… Мо’, й запросить його до себе жити, бо давно їхня оселя за чоловічою рукою скиглить. Не приживалися в Марійчиній родині чоловіки, як маргаритки не сходили на Крадунишиному квітникові. Прабаб-ця Василина з війни чоловіка не дочекалася, мамина неня, бабуся Олена, овдовіла ще двадцятивосьмирічною, сестра її, Христя, яка теж живе з ними в невеликій хатині, не зуміла й первістка діждати, без чоловіка зосталася… А таточка п’ять літ, як утратили. Мамі Тамарі п’ятдесят лишень вийде, але про другого чоловіка думки відганяє, вже на зятеву поміч сподівається.

Мало не всю весну Марійка що другий день бігала до Тетяни на вечорниці. Її мати Шолудиха дивилася скоса на ці нісенітні посиденьки, але гостя не зважала: як то вона почне гніватися на ту, що ось уже за кілька літ може стати їй за свекруню?! Ні, такого Марійка собі не дозволить! Хай там як, любитиме матір свого ненаглядного, шануватиме й коритиметься. Аби бути з Миколою…

Ото прийде, посидить у Тетяниній кімнаті, перегляне Миколині світлини, на яких він то з цеглою в руках, то завзято мурує, то цемент із водою у величезній балії перемішує, а на цій, що найбільше до душі припала, всміхається з другого поверху якогось розкішного палацу (такі царські покої Марійка лише по телевізору бачила)… І так почувалася, ніби увіч зустрілися…

«Ох, красунчику золотий, так би й розцілувала ті зморені долоньки, не проминула б і нігтика, тулилася б, гладила б, слова ніжні приговорювала б», – роїлося в залюбленій до болю дівоцькій голові.

Відтак