Із медом полин - Жанна Куява
Звісно, Миколина сестра Тетяна вже другого вечора про все здогадалася. Бо чого це раптом Марійка, яка більше з Валькою секретами ділилася-галайкотіла, до неї внадилася?
– Ти тільки не кажи йому нічого, бо я сама хочу, – притьма попросила Марійка подругу, коли та взялася писати братові в армію чергового листа.
– Не буду, – спокійно відповіла Тетяна й описала передусім досвітки-гулі зі своїм душечкою Дмитром.
А за п’ять місяців…
– Ой-йой, що ж то за біда в нашу хату вгналася?!! За що Господь так покарав мене, грішну й нещасну?!! Ой-йой, як пережити гірке, як смертельна отрута, горе, гой?!! Ліпше б мене зі світу звів, а не моє дитятко дорогеньке!!! – голосила на всю вулицю стара Шолудиха, діставши страшну звістку про загибель соколика-сина Миколи.
То був кінець серпня. Селяни якраз верталися з полів зі свіжовикопаною картоплею, тож чимало їхніх темних постатей виднілося в перших вечірніх сутінках поміж розлапистих[28] яблунь і груш. Хтось віз гори картоплі підводою, а сам ішов поруч, хтось – ровером,[29] прив’язавши мішки до рами й заднього сидіння, інші, добряче натомившись, просто сунули босоніж, спираючись на копачки[30] та перемелюючи попід ногами непроглядну куряву…
Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють.
Як от обпечена лютим болем, мов кип’ятком, Шолудиха, що в сорок літ зважилася на синочка, в муках його народила, а він і не віддячив за те: до смерті неньки не догледів.
«Голубе найхоріщий,[31] нащо душу шматуєш, як шуліка здобич безсилу, нащо заживо з тіла серце видираєш, гой?! Як витерпіти втрату, як не одуріти?!» – заводила, руки до неба здіймала, до землі сирої припадала…
Не дочувши одразу, чого саме верещить шолудива Онищучка, односельці спершу подумали, що то вона знову чимсь не догодила пристарілій свекрусі, тож дає відсіч ужe звиклими голосними виправданнями. Та коли розчули в тім вереску слово «синочок», то чимдуж поспішили один за одним не так заспокоїти бідолашну, як розпитати, що ж таке з Миколкою сталося… А відтак і пожаліли сіромашну. Принаймні словами.
– Тримайся, Оксано, кріпися, ще ж маєш для кого жити, – мовила сусідка Надя й наказала негайно знайти хлопцевого портрета, обв’язати чорною стрічкою, поставити на столі в найбільшій кімнаті й запалити коло того образу свічку, мовляв, має горіти і тепер, і коли покійника до хати внесуть…
– Йой, горечко, йой, лишенько! Внучку мій дорогенький, хлопчику мій золотенький, вже й не одчиниш дверей хатніх, не приїдеш здалеку, не обіймеш мене, старенької, не подаруєш хустини чорнястої, – плакала-голосила за своїм правнучком дев’яностолітня прабаба Мелашка. – Я, стара, живу, а тебе, соколика, небо вже прикликало… Ой-йой, – хилитала, як недолуге немовля, збілілою, кольору молозива, головою, втирала забрезклі й опухлі від болісних сліз та муки очі.
А назавтра чужі люди привезли рідне тільце Оксані. Крізь заціпеніння вона таки розчула, що буцімто син утопився. Дістав першу записку про звільнення і з двома товаришами по службі на цілий день поїхав до міста. Там щасливі й нарешті розкуті хлопці познайомилися з дівчатами, накупили всіляких наїдків, міцних напоїв і пішли до річки на посиденьки. Випивали, закушували, купалися… І, видно, саме тоді, коли двоє із залицяльників, швидко спарувавшись із новими приятельками, гайнули поблукати парком, Микола пірнув у воду. Брьохався в річці, аж поки ногу корчі взяли чи, може, й серце схопило. Того вже ніхто не знатиме. Однак не здолів собі допомогти, не дістався берега… Тепер лежить, сонце ясне, в новісінькому костюмі, що його мав би на власне весілля вбрати, у сорочечці білій, розстібнутій на два ґудзики, бо саме так любив ходити і влітку, і взимку: «Дихати має душа, а не давитися», – казав.
– Ох, чи ж то правда, синочку? – приказувала напівсвідома Шолудиха-мати. – Хіба ж ти не вибрався б з вирви? Ти ж такий прудкий і дужий був, синочку! Ох, заподіяв тобі хтось погибель, чує моє серце материнське! – ридма ридала. Не вірила, що смерть із власної волі сина навідала, винних шукала, в уяві злих капосників малювала. Бо так їй, певно, легше було.
Сидіти коло покійника цілу ніч заповзялося небагато жінок. Зосталися ті, що могли й цілу добу не стуляти очей. Коли в кімнату, де стояла труна, занесли довгу лаву, старенькі повсідалися квочками й стали балакати. Інакше візьме гору сон.
– То вже одному Богові знати, що насправжки приключилося нашому солдатикові, – першою почала розмову Зінька Матвійчукова, що жила з Онищуками на одній вулиці.
– Людське життя подібне до дерева: навесні родиться-зацвітає, а восени листя-деньочки скидає, – задумливо мовила Дарина Яворівська, що й собі одна з найперших прийшла піддержати Онищуків.
Її непоспішливу й розважну гутірку баби завше слухали уважно й на знак безсумнівної згоди кивали головами або кидали коротеньке: «Таки-так, Дарино, правду кажеш».
– Весна – то коли людина родиться й цвітуть душі її рідних од щастя та радості. Але й осінь невідворотна… Коли настане саме ця пора – чи замолоду, чи в глибокій старості, то од нас залежить, од нашої праці, – уточнила, – і від Бога, ясна річ. Бачте, мусимо готуватися до неминучого кінця щодень. Але то непросто. Бо ми, старі, не так проживаємо те життя. Що вже й казати про таких молодих, як от Миколка… Хіба ждав він швидкої погибелі? Тож тепер лише одним нам під силу йому допомогти…
По цих словах навіть убита горем Шолудиха облишила голосіння, прислухалася.
– Оксано, знаєш, про що нині плаче душа твого сина? – звернулася до згорьованої матері стара Дарина. – «Я добре знаю, мамо, що ви мене любили, але тепер не в сльозах ваша любов має
