Курилася доріженька - Роман Купчинський

— Що ви, пане Копоть, за стрілянину почали? — спитав його Зварич.

— Та то, бачите… була протиросійська демонстрація. Я… також… прилучився.

— Ви?!..

Копотеві зробилось ніяково. Він спустив очі, хвильку не знав, що відповісти.

— А чому би ні? — рішився вкінці.— Це ж демонстрація не проти нації, а проти держави. Ходім звідсіля, — додав по хвилі,— я вас маю щось запитати.

А коли зайшли на Вали, він нагнувся до Зварича і шепнув:

— Чи то правда, що отця Керницького арештували?

— Керницького?!.. За що?

— За переконання!

— То неможливе, адже я вчора з Бужан.

Копоть відітхнув з полегшею.

— Ну, видно, що то ще не все правда.

— А що ж такого має бути, пане Копоть? — спитав Зварич.

Копоть оглянувся довкола і не відповів.

— Кажіть, що такого? — налягав Зварич.

Біля них переходив якийсь чоловічина. Копоть показав на нього очима — мовляв, «нехай тільки цей перейде». Щойно як незнаний чоловічина скрився за закрутом стежки, відзискав мову.

— То ви нічого не знаєте?!. Всюди йдуть арешти наших. В самім Золочеві заарештували вже кількох… Десь їх мають вивозити в глибину Австр…

Знову стих, бо якась панночка перейшла попри їх лавочку.

Зварич не розумів того страху, тої осторожности знайомого.

— Ніби за що? — почав голосно. — Так, за самі переконання…

Копоть положив йому руку на коліно.

— Ради Бога, тихше!!.. Вам нічого не буде, але я… ви знаєте… кожної хвилі…— говорив задихаючись.

— Але скажіть мені,— спитав уже півголосом Зварич, — на якій підставі арештують, в чім їх підозрівають?

— Мали знайти навіть якісь записки, плани і мапи… Під підлогою в одного…

— Дивіть! — покрутив головою Зварич. — То ваші не дрімали, бачу!

Копоть видимо скривився. В звичайний час був би відповів інакше на таке говорення. Тепер часи змінилися, і він тільки зробив рукою відпихаючий рух.

— Ви знаєте… Я до таких речей не пхався і не вважаю це за чесне. Що іншого національний вопрос, а що іншого — шпіонаж… Але, — додав по хвилі,— ходять чутки, що арештують усіх без розбору, а навіть і українців.

Зварич щиро засміявся.

— Ну, вже, знаєте, щось такого?! Ви, здається, забагато вірите в чутки і самі ними переймаєтесь.

— Переймаюся… — гірко посміхнувся Копоть. — Як не вірити чуткам, коли й тут, у Золочеві, подібне твориться. Я вже й сам чекаю кожної хвилі жандармів.

— Але що ви таке?.. Адже ніхто не може вас брати за ворога Австрії, хто бачив, як ви стріляли на демонстрації,— сказав трохи злобно Зварич.

На диво, Копоть не полапався.

— І я думаю, що То мені може помогти. На кожний спосіб, я прошу вас, якби щось до чогось…

— Ні, ви таки, даруйте за слово, занадто перепуджені. Може, там одного-двох арештували, але щоб поголовно, як ви кажете, — то неможливо. А, зрештою, скажіть самі, на випадок, якби так було, що я вам можу помогти?

— Завсіди, знаєте, різно може бути.

Зваричеві ціла та розмова видавалася такою дивною, такою нечувано наївною, що почала врешті його сердити. Отой сам Копоть, що кілька днів тому з такою ненавистю говорив про «українчиків», що славословив Росію, що не називав Галичини інакше, як «под’яремна Русь», — тепер нараз дістав страх і звертається до нього, молодого студента, за поміччю. Так, ніби він, Зварич, має голос у поліції, старостві чи війську. З другої сторони, оті просто наклепи на Австрію… Чи ж можна собі подумати, щоби в конституційній державі могли такі речі діятися, про які Копоть оповідає?!.. Не без того, щоб когось із кацапів не арештували, адже мусить держава боронитися перед шпіонажем і зрадою, але щоб поголовно…

— Вибачте, пане Копоть, — глянув він на годинник, — але я мушу вас попрощати. Маю ще деякі орудки.

— Моє поважання! — вимовив голосно і виразно Копоть. — До побачення!..

Зварич швидко віддалився, бо навіть неприємне було йому і те прощання старого москвофіла, що заступив «поважанням» і «побаченням» своє давнє і незмінне «почтеніє» та «свиданіє».

Орудок, властиво, жадних не мав. Приїхав до Золочева, щоб, як звичайно, розвідатись про новини. Війна з Росією не була новиною, бо вона вже два дні, як почалася. Правда, ніхто не чув про ніякі бої, але австрійське військо, як усі говорили, було вже за границею і гнало без бою втікаючих москалів.

«Ясна справа, що жене і буде гнати, — думав Зварич. — Австрійське військо знамените, а Росія?.. Кольос на глиняних ногах…»

— Сервус, Петре! — почув біля себе голос і оглянувся. Від сторони казарм 80-го полку піхоти йшов йому назустріч Росович, один з золочівських студентів, добрий знайомий Зварича.

— Ти куди?

— Отак іду, аби йти. Приїхав нині до Золочева довідатися про новини. А ти?!

— Я ходив під казарму дивитися. Цікаві там тепер речі можна побачити. Резерва плине з усіх сторін, — говорив швидко і з утіхою Росович. — Нині рано один курінь вісімдесятої відійшов кудись. Так само дві сотні трийцятьп’ятки. З одною пішов сотник Тарнавський, знаєш, той високий, українець.

— Куди ж вони пішли?

— Не знати, на кождий випадок вперед. Ах, брате! Тепер москалі дістануть лупня, — запалювався Росович.

Високий, білявий, з сірими твердими очима, з гладко обголеним обличчям, звичайно поважний і зрівноважений, тепер став як не той. Говорив швидко, немов хапаючись, очі весело бігали довкола, а уста всміхалися задоволено.

— Кажу тобі, ми готові на тій війні багато зискати… Ех, коби Фердінанд був жив, була б наша справа горою. Але й так добре. Ти знаєш, наші зайняли Кам’янець-Подільський. Чоловіче, москалі друть, аж патинки гублять.

— Що ти кажеш: Кам’янець вже взяли? — оживився Зварич.

— Взяли і йдуть далі. Є вже чутки, що в Росії революція, царя мали скинути. Але то, здається, неправда.

— Чому? Можливе. Адже там недурно працювали анархісти.

— Друже! То було б гарно… Тільки треба, — додав по хвилі,— щоб ми всі, як один, голосилися до війська, і бити, скілько влізе.

— Чому до війська?! А стрільці?

— Е, брате! Що то стрільці? Кажуть, що збираються десь там піді Львовом. Але то самі просвітителі. Мають за військом іти, робити пропаганду на Україні.

— То не є зле! — сказав Зварич. — 3 того може бути більше хісна для нас, як з чого іншого.

— Тобі, хіба, так здається. Певно, що й пропаганда має значення, але перше треба здобути терен для неї.

— Вони собі здобудуть.

— Хто? Стрільці?! їх не дадуть до лінії. Вони мають іти позаду і просвічувати.

Останні слова вимовив Росович якось згірдливо. Ледве замітна насмішка переповзла через його бліде серйозне обличчя.

— Я йду до війська, — говорив дальше. — Хочу зі зброєю станути