Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Я зробив своє діло. Хоч це була та́ робітка. Насамперед я мав завербувати Адама до лав борців за справедливість, домігшись від нього згоди посвідчити під присягою проти Коффі. Тут я обрав такий метод: удав, ніби я поділяю його палке бажання вивести Коффі на чисту воду, і принагідно зауважив, що Хазяїн тільки вітатиме цей славний подвиг. Потім треба було підвести його до відкриття, яке цілком мало належати йому самому,— що Анні доведеться виступити свідком у суді,— а тоді прикинутися дурником і сказати, що мені це й на думку не спадало. Щоправда, з таким, як Адам, у цьому ході була й небезпека: запалившись ідеєю добитися тріумфу правосуддя, він міг змусити Анну дати свідчення, хай би там і небо падало. Та, власне, до того вже і йшло, одначе я змалював йому моторошну картину суду (хоча й наполовину не таку моторошну, якою вона була б насправді), рішуче відмовився пристати до цього діла, ще й натякнув, що він поганий брат, а тоді пустився туманно просторікувати про те, що можна буде підловити Коффі на такій спробі ще раз,— мовляв, я й сам ладен підставити себе як об’єкт, і міг би навіть підготувати грунт, і всяке таке інше. І зрештою Адам облишив думку притягти Коффі до суду, але непомітно для себе пройнявся свідомістю того, що він і Хазяїн пліч-о-пліч боронитимуть лікарню від нечистих рук.
Коли ми вже збиралися вийти з квартири, Адам узяв з полиці над каміном кілька листів, що їх мав відіслати. Я ще раніше примітив верхній конверт, адресований Хазяїнові. І коли Адам обернувся до мене, я просто висмикнув у нього з руки той конверт, якнайчарівніше всміхнувся і сказав:
— К бісу, тепер це вже тобі ні до чого.— А тоді розірвав листа і засунув клапті до кишені.
Потім ми вийшли на вулицю й сіли в його машину. Я проїхав з ним до самої його клініки. Якби можна було, я б цілий день просидів з ним у кабінеті, не спускаючи його з ока. Зате всю дорогу я без угаву щебетав, щоб не дати йому змоги ні про що думати. Щебетав жваво й весело, як пташка.
Так посувалося літо, помалу наливаючись, мов величезний плід, і все було як завжди. Я ходив на роботу. Потім повертався до готелю, іноді вечеряв, іноді ні, лягав на ліжко під вентилятор і допізна читав. День у день я бачив ті самі обличчя: Малюка, Хазяїна, Сейді Берк,— усі ті обличчя я знав так давно й бачив так часто, що не помічав, як вони змінюються. Одначе Адама й Анну я якийсь час не бачив. І давно не бачив Люсі Старк. Вона жила тепер поза містом. Хазяїн, як і раніше, час від часу навідував її, щоб додержати звичаю і сфотографуватися з білими леггорнами. Іноді поруч нього стояв Том Старк, а іноді й Люсі — з білими леггорнами на передньому плані й сітчастою дротяною загорожею на задньому. Губернатор Віллі Старк із сімʼєю — промовляли підписи.
Атож, ті фотографії ішли Хазяїнові в актив. Добра половина штату знала, що губернатор бахурує вже не перший рік, але від фотографій сім’ї та білих леггорнів на виборця віяло теплом і спокоєм, імбировими пряниками й холодними сколотинами, і він проймався почуттям власної сталості, поважності й доброчесності; ну, а як і майне десь там серед білого пір’я чорне мереживне негліже чи війне пряними парфумами — то й що: «Е, це гріх невеликий, підносять, то й бере». Виходило, Хазяїн дає собі раду і там, і там, а це вважалось ознакою добірності й вищості породи. Та й сам виборець був не від того, вириваючись на волю до міста, на з’їзд торговців меблями, і тицяв коридорному в готелі два долари, щоб йому прислали в номер дівулю. А коли не гнався за шиком, то, привозячи на продаж до міста повен кузов свиней, за ті ж таки два долари діставав усі потрібні йому послуги в борделі. Та хоч із шиком, хоч без, а виборець добре знав, що воно таке, і сам ласився й на жіноччин імбировий пряник, і на чорне мереживне негліже, отож і пробачав Хазяїнові те, що він пасеться й там, і там. А от розлучення не пробачив би. Щодо цього Анна мала рацію. Розлучення зашкодило б навіть Хазяїнові. То була б зовсім інша річ, бо у виборця наче вкрали б оте заповітне відчуття самовдоволеного теплого спокою, оту ідилічну картину, що так тішила самолюбство його самого та його гладкої чи кощавої «жіночки» в їхньому власному курнику.
Та хоч виборець і знав, що Хазяїн бахурує як сам хоче, й міг назвати імена половини його дамочок, одначе про Анну Стентон до нього ще не дійшло. Сейді вивідала про це, але то було й не диво. А щодо інших, то за моїми спостереженнями про це не знав більше ніхто, навіть Даффі з його задишливим слонячим розумом і хитрістю. Ще міг знати Ласун, але на нього можна було звіритись. Той знав усе. При ньому Хазяїн дозволяв собі говорити будь-що — цебто будь-що з того, про що вважав за потрібне говорити. Та, мабуть, ще більше тримав при собі. Одного разу ми були у нього в бібліотеці — сам Хазяїн, конгресмен Ренделл, я і Ласун. Я ходив по кімнаті, а Хазяїн давав Ренделлові докладні настанови, як йому поводитись, коли в конгресі поставлять на обговорення законопроект Мілтона — Бродеріка. Ті настанови були дуже відверті, і конгресмен неспокійно позирав на Ласуна. Хазяїн це помітив.
— Чого це ти, в біса? — спитав він.— Боїшся, що Ласун почує? Еге ж, почує. Та він уже стільки всякого чув. І знає про справи штату більше за тебе. Та й вірю я йому куди більше, ніж тобі. Як, Ласуне, ми ж із тобою друзі, правда?
Від утіхи й збентеження обличчя Ласунове
