Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

Але у Заостроґу дружина Якіші Матутіна більше десяти років чекала, що до неї повернеться чоловік. А коли він і по такому тривалому часі не повернувся, вона сподівалася, що море принесе його кості. Якщо будуть Якішині, вона їх точно впізнає. Як же не впізнати. І вони, без сумніву, мали одного дня спалахнути серед гальки, чоловічі кості, сильні кості, білі кості, які її любили і які її дітей прогодували. З тих кісток її душа зроблена, тому ніяк неможливо, щоб вони до неї не повернулися. Дружина Якіші Матутіна чекатиме, скільки буде треба. І нікого не проклинатиме. Не можна одним і тим же голосом любов свою прикликати і клясти. Чоловічі кості, сильні кості, білі кості, дітей її прогодували. Повернуться вони з-під Лепанто.

* * *

Облишмо ж тепер мертвих із їхніми гризотами, принаймні поки всі вони, окрім П’єтро, ще живі у своїх історіях, і повернімося до Лани Хорват, її Тончі й щасливого камінця, який насправді не камінець, а людська кістка, за оцінкою Бартула — більш як чотирьохсотлітня.

Тончі найбільше зрадів би, якби той камінь, а насправді кістка, кудись подівся, але Лані він, звісно, нічого про це не скаже.

Бартул щоночі перед сном думає про те, чия це кістка, як могли звати її власника, від чого він помер, і чи потонув, був моряком чи рибалкою, і чи не вбили його. Так і поринає у сни, в яких з’являються розмаїті люди, яким би кістка могла належати. Бартулові сни ніколи не страшні.

Лана поклала камінець із діркою посередині до скриньки з прикрасами, успадкованими від бабусі Есми. Вона більше ніколи не вішала його на шию, але й далі була переконана, що він їй приносить щастя. Думала, що камінець послав їй тато, покійний Мухаммад Хорват, бо вона малою стільки морочила йому голову через той щасливий камінчик. Тільки так можна було пояснити те, що камінь виявився кісткою. Там, де зараз тато, каменів немає, а от кісток удосталь.

Від автора

Всі історії в цій книжці — це прозові ремікси боснійських севдалінок, — окрім оповідань «Місир», «Йид» та «Лепант», які виникли за мотивами далматинських клапських пісень. «Теспіх», однак, — особливий випадок.

Термін «ремікс» — це не спроба вигадати жанрову детермінанту, він узятий з галузі популярної музики, де означає заново здійснений студійний запис з істотно відмінним взаємозв’язком інструментів, ніж в оригінальному записі. Пісні, які я часто слухав, у різних виконаннях та за різних обставин, — на концертах, у ресторанах, із грамофонних платівок і компакт-дисків, кермуючи автівкою чи їдучи в автобусі через Боснію, на радіостанціях, які зникають, щойно проїжджаєш тунель, на урочистостях і прощаннях, ранніми ранками, коли ми розходилися з гулянок, у воєнні сараєвські дні, коли ми тулилися в «гольфі», якому недовго лишалося, у Заґребі й Спліті, разом із тими, котрі слухали, і з тими, хто вдавали, ніби не чують їх, — севдалінки завжди інтригували мене причинами, з яких були написані, їхні автори зазвичай невідомі, виконавці змінювали пісні, підлаштовуючи їх під себе, але завжди залишалася міцна лірична основа, вгадувалися конкретний життєвий біль і втрата, через які їх і складено. Мене цікавили події, що стояли за конкретними піснями, і що було б, якби замість співу розповідалися історії. Проте якщо текст і мелодія лише окреслюють атмосферу, бо відчуття не можна було — або й не треба було — описувати словами, я намагався відтворити в оповіді й це. Іноді історію визначає спосіб, у який співається певна севдалінка, драматургія голосу, звучання саза чи акордеона. У реміксах я намагався зберегти ситуацію, коли індивідуальна доля перетворюється на колективний голос, міф та казку, цю незвичайну документальність боснійських і далматинських ліричних пісень, можливість чуда.

Жодна з історій не «надихалася» піснею, тому приховані і не дуже приховані цитати, перетворені на прозовий текст, — це не тільки цитати. Якщо вже їх конче треба якось назвати, нехай це будуть семпли, з тією лише відмінністю, що замість комп’ютерної пам’яті я використовував власну. У ній, окрім самих пісень, записано й низку ситуацій, у яких я їх слухав у виконанні різних співаків. Історії, «натхненої» севдалінкою чи клапською піснею, я не став би писати. Переконаний: це те саме, що й знімати фільм «на реальних подіях». Я намагаюся зробити так, щоб нереальних подій тут не було.

Поряд з історіями я не наводжу тексти пісень, бо ремікси зроблено на базі самих пісень і їхнього виконання: музики, голосу, акордеона, саза… Звукозапис був би єдиною відповідною основою чи підмурівком, на якому склався ремікс. Самого лише тексту недостатньо. І щоб посилити плутанину: оскільки ремікси водночас є оповідками, пісні — це їхній саундтрек.

Ґурбет

Оповідання створене за мотивами пісні «Okreni se niz đul bašču» / «Озирнись на сад трояндовий»

А слово «ґурбет» (згідно з книгою «Турцизми у сербохорватській мові» Абдулаха Скальїча)n— це арабізм, що означає блукання на чужині, заробітчанство, самотнє життя в чужім краю, відокремленість… Старі люди використовували це слово, коли хотіли сказати, що хтось потайний, замкнений, бо має якусь ваду.

Йилдуз

Пісня: «Služim cara devet godin’ dana» / «Служу царю дев’ять років»

Я чув цю пісню лише раз, двадцять років тому в котрійсь із передач сараєвського телебачення. Пізніше я натрапляв і на текст, але ніколи — на того, хто заспівав би її для мене. «Йилдуз» — це турцизм: «зірка». А Йилдуза — дуже рідкісне боснійське ім’я, таке рідкісне, що я не зустрічав іще жодної Йилдузи.

Теспіх

Пісня: «Šehidski rastanak» / «Шехідське прощання»

Це саме та історія, яку я назвав особливим випадком! Спочатку було «Низамське прощання», мелодія, яку грали оркестри сербського королівського війська в часи Першої світової війни, і була вона частиною солунського емоційного канону. Звідси її запозичили національні романтики, потім націоналісти, і виконувалась вона як частина ресторанного репертуару із тих сербських пісень, які були важливіші радше висловленою позицією, ніж музикою; позиція ж була, м’яко кажучи,