Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

— А пізнаєш?

— Так…

— Ну, кажи далі.

— Єк узяв не Головач, то водив три нни полонинами, ади, плутав слід. А витак звелів присєгати на пістолеті, що я вже буду опришок. Та потому привів аж суда.

— І кіко вас було?

— Шіск… Головач семий.

— Та й вже?

— Ні… Витак зачали сходитися до него леґіні то по два, то по три, ба з другої та й найпрєталоси нас сорок три.

— …Сорок три, — прошепотів Олекса.

З оцими сімома то було би, власне, півсотні. З такою силою можна було би багато наробити — і от усе пропало.

— Та й так ми ту жили… Ночував–сми коло ватри з Головачєком. Ми мали сир, вівці єлові били, пекли і їли.

— А варту, варту ставили?

— Ні.

— Я так і знав.

Довбуш закрив собі очі долонею.

— Головач казав, що тут таке місце, що варти не тра.

— А витак вас напала ровта? Кінна?

— Ає, кінна. Шош троха ми си відбивали, але не всі. Я відбивався, й мене вранено. Я впав і лише вигів, шо Головача смолєки присіли, лиш не знаю, ци го вбили, ци нє. Вигів–сми лише, шо зброю ви' него забрали — пушку, пістолети і рогатину. А витак знепритомнів я та й кіко так лежєв — не знаю… Тепер устав–сми, але йти мені кєшко.

Олекса пішов до місця бою.

Великої битви, мабуть, не було, але все ж лежали два трупи, цілком голі. Видно, смолякам мало було утримання пана Потоцького.

Олекса перевернув мертвих лицем догори. Обличчя були незнайомі.

— Хто то? — питав Пилип'яка.

— Не знаю я нікого, бо ту не було мені знакомих.

Довго мовчки стояв Олекса над трупами. Стояли мовчки й хлопці. Тільки Пилип'як не міг стояти і сів.

— Шо ж, — тихо й чітко сказав Довбуш. — Тра поховати. Рийте могилу.

Орфенюк і Михайло взялися довбати бартками. Не підходяще було се знаряддя для копання землі, й справа посувалася мляво. Олекса сказав:

— Довго так будете копати? Виверніть смереку — і буде вам готова могила.

Михайло подивився на Довбуша й спочатку не зрозумів, як це можна вивернути з коренем таке величезне дерево. Але бачить, що Орфенюк не дивується, пішов і собі шукати смереки.

…Оце, мабуть, кінець… Що зроблю зі сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?…

Низько опустив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, здавати на склад усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…

Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдаву. Куплю ґрунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуться. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани…

Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… і якось одразу все по–іншому освітилося. Гляне на хлопців — а вони наче чують всі. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…

Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною колишеться.

Олекса усміхнувся.

— Ано–ко, уступітси.

Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а з одного боку з–під землі, наче щось велике і горбате, почало вилазити коріння. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір'я.

Трудно і важко підіймала смерека один край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.

Хлопці дивилися з захопленням. Пилип'як, так той аж роззявив рота. Михайло покрутив головою.

Тіла убитих принесли і поклали в яму. Почали присипати землею, але Олекса припинив.

— Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе. Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, блискавично обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м'яко лягло дерево, як у постіль.

Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля — і скоро смерека стала рівно.

— Обсипайте землев.

Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.

— І що вона — прийметься? — питав Михайло.

— Видев, нє. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.

— Та–ак…

Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою:

— От сюди Польща?

— Польшя.

— А сюди Угорщина?

— Угоршіна.

— А ось туди Волощина?

— Ає…

— Так–ак… Ану, пане отамане, іди сюди на часину — я щось хочу тобі сказати.

Відійшли. Михайло хвилювався.

— Що ж, пане отамане… Видно,