Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Та коли ми подивилися через борти вниз, нашим очам явився під водою, в глибині, ще один, багато дивовижніший світ. Зависнувши під тим водяним склепінням, там плавали самиці-матері, що годували китенят, і ті, котрі, видно, мали незабаром стати матерями, як свідчила їхня непомірна товщина. Вода в тому озерці, як я вже згадував, була надзвичайно прозора до дуже великої глибини, і так само як людські немовлята, ссучи материну грудь, спокійним, нерухомим поглядом дивляться кудись-інде, ніби живуть двома життями водночас і, споживаючи тілесну поживу, ще й бенкетують духовно якимись неземними спогадами, — так і оті кити-немовлята дивились угору, в наш бік, але зовсім не на нас, ніби для їхнього так недавно народженого зору ми були просто купкою саргасових водоростей. Плаваючи на боці, матері теж наче спокійно розглядали нас. Одне з немовляточок — по деяких химерних ознаках було видно, що йому, мабуть, ще немає й дня, — мало довжину десь так чотирнадцять футів, а обсяг у попереку — футів із шість. Воно трохи розпустувалося, хоч тіло його, видно, ще ледве-ледве відпочило від того невигідного положення, яке воно займало в материному лоні,— ненароджений кит лежить там хвостом до голови, напоготові для остаточного стрибка, зігнутий, як татарський лук. Маленькі бічні плавці й лопаті хвостового плавця в нього були ще поморщені й пожмакані, наче вушка людського немовляти, яке щойно з’явилося на світ.
— Линва! Линва! — заволав Квіквег, дивлячись через планшир у воду. — Загарпунений! Загарпунений! Хто його спіймав? Хто його загарпунив? Два кити — одна великий, друга малий!
— Що тебе вкусило, хлопче? — гукнув Старбак.
— Диви он там! — відповів Квіквег, показуючи вниз.
Як тоді, коли загарпунений кит, вимотавши з кадоба сотні сажнів линви й затягши їх углибину, виринає, а за ним, звиваючись петлями та кільцями, спливає й та линва, так і тепер Старбак побачив довгу, позвивану кільцями пуповину, якою новонароджене китеня наче було ще прикріплене до самої пані Левіафан. Нерідко під час блискавичних пригод полювання ця природна линва переплутується з конопляною, так що виявляється спійманим і дитинча. Отак нам відкрилися в тому зачарованому озерці деякі найінтимніші таємниці океану. Ми побачили в глибинах і любовні ігри молодих левіафанів[128].
Отаким чином ці незбагненні створіння, хоч їх коло за колом оточували тривога й ляк, у самій середині табуна вільно й безстрашно віддавалися всім мирним ділам і навіть безтурботно втішалися пустощами та насолодами. Та хіба ж я й сам усередині збуреної ураганами Атлантики мого єства не знаходжу завжди озерця німої тиші? Хоч довкола мене обертаються грізні планети безнастанних гризот, але десь у самій глибині, куди не сягають бурі, хіба я не купаюсь у вічному спокої й радості?
Тим часом, поки ми бездіяльно лишалися там, мов зачакловані, видні нам здалеку сцени свідчили про дії інших вельботів, які ще гарпунили китів і чіпляли до них «волокуші» на краях табуна, а може, й провадили війну всередині першого кола, бо там було досить простору, тобто можливостей для маневру і відступу. Але видовище знавіснілих загарпунених китів із причепленими до них «волокушами», які час від часу наосліп металися сюди й туди впоперек тих кіл, по яких кружляв табун, поблідло перед тим, що побачили наші очі наостанці. Інколи, загарпунивши якогось надзвичайно дужого й невгамовного кита, китобої пробують приборкати його, підтявши потужний сухожилок хвостового плавця. Це роблять, кидаючи фленшерну лопатку з коротким держалном, до якого прив’язано линву, щоб підтягувати лопатку назад. І ось, як ми дізналися потім, один кит, поранений таким способом, але не досить сильно, втік від вельбота, потягши за собою половину гарпунної линви; тепер рана завдавала йому страшного болю, і він метався серед інших китів, що так само кружляли колами, як колись метався по бойовищу самотній відчайдух Арнольд у битві під Саратогою, сіючи жах довкола себе.[129]
Та хоч рана того кита була справді нестерпно болюча, а видовище справді жахливе, але той несвітський жах, що його він, здавалося, наводив, на решту китів, мав іншу причину, якої ми напочатку, з такої відстані, не могли розгледіти. Проте мало-помалу ми зрозуміли, в чому річ. Волею однієї з неймовірних випадковостей, таких частих у китобійному промислі, цей кит заплутався в линві від гарпуна, що стирчав у ньому. Коли кит відірвався від вельбота, в його тілі стриміла ще й лопатка, і ось линва від лопатки переплелася з гарпунною, яка обмоталася китові круг хвоста, а саму лопатку висмикнуло з рани. І тепер, ошалівши від болю, кит бився й метався в воді, несамовито молотячи гнучким хвостом, а гостра лопатка метлялась навколо і ранила та нівечила інших китів. Ось це страхіття, видно, й розбудило китів із тієї безвладності, в яку їх укинув перший переляк. Спочатку ті кити, що утворювали «береги» нашого озерця, почали злегенька тиснути й штовхати один одного, ніби їх гойдали хвилі, що набігали здалеку, вже слабнучи. Потім саме озеро почало ледь помітно здійматись і опадати; подружні та дитячі покої під водою зникли, а колові орбіти руху китів, ближчі до центру, помалу стягувались, і самі кити збивалися в дедалі тісніші табунці. Так, тривалому штилеві надходив кінець. Незабаром почувся якийсь тихий шум, щораз ближчий, а потім, наче торосисте громаддя крижин на великому Гудзоні навесні, все військо китів посунуло до центру, ніби хотіло згромадитись там у звичайну собі гору. Старбак із Квіквегом умить помінялись місцями: Старбак став на кормі.
— Весла! Весла! — напружено зашепотів він, ухопивши стерно. — Беріться за весла і зберіть усю силу в кулак! Хлопці, держіться, ради бога! Відіпхни його, Квіквегу, чуєш? Отого кита! Штрикни його! Вдар його! Устань! Устань і стій! Ну, хлопці, наляжте! Ну-бо, гребіть! Не дивіться на їхні спини! Пропихаймося!
