Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Хоч багато китів, як ми вже казали, рухались несамовито, але треба зауважити, що табун у цілому не посувався ні вперед, ні назад, а зоставався на одному місці. Як звичайно робиться в таких випадках, вельботи зразу розійшлися в різні боки, і кожен обрав собі якогось одного самотнього кита скраю табуна. Не далі як за три хвилини Квіквег уже метнув гарпуна; уражений ним кит стрепенувся, засліпивши нас бризками, а потім кинувся навтіки, тягнучи нас за собою і прямуючи в саму середину табуна. Хоча в такій поведінці кита, загарпуненого в подібних обставинах, нема нічого незвичайного — навпаки, її слід сподіватися майже завжди, — в китоловстві це одна з найнебезпечніших ситуацій. Бо коли прудкий велетень затягує вас глибше й глибше в саму гущу знавіснілого табуна, ви прощаєтеся з розважним життям і живете в ту мить у якійсь божевільній нестямі.
Коли осліплий і оглухлий кит рвонувся вперед, ніби сподіваючись швидкою втечею врятуватись від залізної п'явки, що впилася в нього, а ми, проорюючи в морі білу борозну, помчали за ним, і з усіх боків нам загрожували згубою ошалілі страховища, які метались сюди й туди, наше суденце в тій скруті нагадувало корабель, що під час бурі, серед плавучих крижаних гір, намагається знайти шлях у звивистих протоках і проходах між ними, не знаючи, в яку саме хвилину його, може, затисне й роздушить.
Та Квіквег, нітрохи не настраханий, мужньо спрямовував нашого човна: то обминав велетня, що саме плив напереріз нам, то ухилявся від другого, що здіймав над нами свій колосальний хвіст; а Старбак весь час стояв на носі вельбота зі списом у руці й зганяв з дороги тих китів, котрих міг штрикнути зблизька, бо діставати списом дальших не було коли. Та й веслярі не сиділи без діла, хоч були тепер вільні від звичайних своїх обов’язків. На їхній пай припадало, головним чином, кричати.
— З дороги, адмірале! — горлав один до величезного горбаня, що несподівано виринув на поверхню, так що ледве не затопив нас. — Гей, опусти-но хвіст! — кричав другий до іншого кита, що поряд з нашим бортом неначе спокійнісінько обмахувався своєю віялоподібною кінцівкою.
На всіх вельботах є досить цікаві пристрої, винайдені колись нентакітськими індіанцями й звані «волокушами». Це грубі дерев’яні квадрати, збиті в два шари з дощок, покладених хрест-навхрест. До середини такого квадрата прикріплена досить довга линва, що має на другому кінці петлю, якою будь-коли можна причепити линву до гарпуна. Цей пристрій уживають здебільшого під час полювання на «перепуджених» китів. Бо тоді довкола вас є багато китів, а ви можете напасти зразу тільки на одного. Але ж на кашалотів у морі натрапиш не щодня, а тому, поки є змога, треба вбити їх стільки, скільки вдасться. А що ви не можете повбивати всіх відразу, то треба хоч напідстрелювати їх чимбільше, щоб потім не кваплячись добивати. От у такій ситуації китобої й удаються до «волокуш». На нашому вельботі теж було їх аж три. Першу й другу кинуто вдало, і ми бачили, як загарпунені кити втікають, кривуляючи, бо «волокуші», зазнаючи у воді величезного опору, тягли їх убік і заважали пливти, як каторжникові заважає бігти прикуте до ноги ядро. Та коли скидали за борт третю «волокушу», незграбна дошка зачепилася за одну з банок у човні й вирвала її геть «із м’ясом». Весляр так і гепнувся на дно човна, коли банка вислизнула з-під нього. А проломлені в обох бортах дірки довелося затикати сорочками та спідніми, щоб зупинити поки що течу.
Ми навряд чи спромоглися б кинути ті гарпуни з «волокушами», коли б у міру того, як ми запливали в середину табуна, наш кит не збавляв усе відчутніше своєї шаленої швидкості. Та чим далі від країв «перепудженого» табуна, тим спокійніше поводилися кити. Наш кит, весь час шарпаючи за линву, врешті таки зірвався з гарпуна, і тільки його й бачили. А ми з розгону ще пропливли між двома китами у самому осередді табуна, ніби якийсь гірський потік виніс нас на тихе озеро в долині. Тут ми тільки чули відгомін тих бур, що бушували в ущелинах між китами на околі табуна, але не відчували їх. Море в самій середині було гладеньке, як атлас, завдяки тій ніжній рідині, що її виділяють у воду кашалоти, коли вони більш-менш спокійні. Так, ми опинились серед того завороженого штилю, який, кажуть, панує в центрі кожного урагану. Але здаля ми бачили, як по краях табуна триває метушня й колотнеча: кити групами по восьмеро, по десятеро ганяли широкими колами, наче кінські запряги на цирковій арені, — так близько один від одного, плече в плече, що якийсь вольтижер-титан міг би стати врозкаряч на спини двох сусідніх китів і кружляти по арені на двох конях зразу. А ту середину табуна, де опинились ми, заспокоєні кити оточували таким щільним кільцем, що ми ніяк не могли прорватися з нього назовні. Доводилось чекати, поки утвориться прохід у живому мурі, що ув’язнив нас, — у тому мурі, який тільки й розступився, аби пропустити нас до тієї в’язниці. Ми намагалися триматись посеред того центральноге озерця, і час від часу до нас підпливали невеликі сумирні самиці та китенята — жінки й діти того охопленого панікою китового війська.
Вся площа, яку займав табун, — разом з широкими смугами чистої води між тими зовнішніми концентричними колами, по яких рухались кити, і між окремими групами їх на кожному з тих кіл, — становила дві або й три квадратні милі. Звичайно, в такому становищі, як наше, враження можуть бути оманливими, але ті фонтани, що їх ми могли бачити з нашого низького вельбота, здіймались наче аж на самому обрії.
