Джерело - Айн Ренд
Він тихо запитав:
— Це все?
Вона заплющила на мить очі, а потім сказала, роздивляючись свої руки:
— Так… якщо не зважати на те, що не лише я така. Такими є більшість жінок, з якими я працюю… Я не знаю, як вони до цього дійшли… Я не знаю, як це сталося зі мною… Раніше я раділа, допомагаючи комусь. Пригадую, якось — того дня ми разом із Пітером обідали — дорогою додому я побачила старого шарманщика і віддала йому п'ять доларів, що були в мене в сумочці. Це були мої останні гроші; я відклала їх, щоб купити пляшку «Різдвяної ночі», я так її хотіла, але потім, згадуючи, як зрадів шарманщик, я була така щаслива… Тоді ми часто бачилися з Пітером… Я йшла додому після зустрічей із ним і хотіла цілувати кожного маленького задрипанця у нашому кварталі… Гадаю, зараз я ненавиджу вбогих… Думаю, всі жінки у мене на роботі відчувають те саме… Але бідняки не ненавидять нас так, як мали би. Вони лише зневажають нас… Знаєте, це кумедно, бо зазвичай господарі зневажають рабів, а раби ненавидять господарів. Не знаю, хто є хто. Можливо, це не той випадок. Можливо, той. Я не знаю…
Вона здійняла голову в останньому пориві спротиву.
— Хіба ви не розумієте, що я намагаюся сказати? Чому я всією душею віддалася справі, що вважала її правильною, а мене це зіпсувало? Думаю, це тому, що я порочна від народження і не здатна жити доброчесно. Здається, це єдине пояснення. Але… але… іноді мені здається, що безглуздо бути абсолютно щирим у прагненні робити добро, коли цього добра не можна досягти. Не можу ж я бути аж такою грішною. Але… я відмовилася від усього, від усіх егоїстичних бажань, нічого собі не залишила — і я нещасна. Інші жінки теж нещасні. Я не знаю жодної безкорисливої людини в світі, яка була б щаслива — крім вас.
Вона схилила голову і більше її не підводила; здавалося, їй було байдуже навіть до відповіді, якої вона шукала.
— Кеті, — з лагідним докором промовив Тухі, — Кеті, люба моя.
Вона мовчки чекала.
— Ти справді хочеш почути від мене відповідь?
Вона кивнула.
— Знаєш, ти сама відповіла на своє запитання.
Вона зиркнула на нього порожнім поглядом.
— Про що ти кажеш? На що нарікаєш? На те, що ти нещасна? На Кеті Гейлсі й ні на що інше. Це була найегоїстичніша промова, яку я будь-коли чув.
Вона кліпала, уважна, наче школярка, яка намагається зрозуміти важку тему уроку.
— Хіба не бачиш, як це егоїстично? Ти обрала шляхетний фах не заради добра, яке можна зробити, а заради особистого щастя, яке можна у ньому знайти.
— Але я щиро хотіла допомагати людям.
— Тому що, роблячи це, сподівалася стати доброю і благородною.
— Так, і що? Мені ж здавалося, що це правильно. Хіба погано чинити правильно?
— Так, якщо це твоя головна мета. Хіба ти не розумієш, як це егоїстично? Усіх до дідька, лише б я була доброчесною?
— Але якщо не… поважати себе, як можна стати кимось?
— А чому ти повинна ставати кимось?
Вона очманіло розвела руками.
— Якщо для тебе найважливіше те, ким ти є, те, що ти думаєш або відчуваєш, маєш чи не маєш — ти звичайна егоїстка.
— Але ж не можу я вилізти із власної шкіри.
— Ні, але ти можеш вилізти із власної маленької душі.
— Ви хочете сказати, що я повинна хотіти бути нещасною?
— Ні. Ти повинна просто відмовитися від бажань. Мусиш забути, яка важлива особа ця міс Кетрін Гейлсі. Бо, зрозумій, вона неважлива. Люди важливі тільки своїм ставленням до інших, своєю корисністю, функціями, що їх виконують. Поки не зрозумієш цього цілком, не маєш на що сподіватися, крім тієї чи тієї форми нещастя. Навіщо влаштовувати трагедію всесвітнього масштабу через те, що вважаєш, начебто жорстоко ставишся до інших людей? То й що з того? Це лише хвороба росту. Не можна перескочити зі стану тваринної брутальності у стан духовності, минаючи проміжні стадії. Деякі з них здаються злом. Вродлива жінка спочатку, зазвичай, буває гидким каченям. Зростання вимагає руйнації. Не можна приготувати омлет, не розбивши яйця. Ти повинна бути готова до страждань, жорстокості, брехні, нечистоплотності — до всього, моя люба, до всього, щоб викорінити вперте власне еґо. І лише вбивши його, збайдужівши до всього, втративши свою особистість і забувши ім'я власної душі — ти пізнаєш щастя, що я про нього розповідав, і брама духовної величі навстіжень відчиниться перед тобою.
— Але, дядьку Еллсворте, — прошепотіла вона, — коли ця брама відчиниться, хто ввійде до неї?
Він голосно й різко розреготався, наче схвалюючи її зауваження.
— Люба моя, — сказав він. — Не думав, що ти можеш мене здивувати.
Його обличчя знову споважніло.
— Це було дотепне зауваження, Кеті, але, знаєш, я сподіваюся, що це був лише дотеп?
— Так, — невпевнено відповіла вона. — Мабуть, так. Утім…
— Ми не можемо говорити буквально, коли маємо справу з абстракціями. Звісно, ти увійдеш до цієї брами. Ти втратиш себе — але здобудеш нову, місткішу особистість, в якій буде місце для іншого та для всього всесвіту.
— Як? Яким чином? Для чого іншого?
— Ти вже й сама розумієш, як важко обговорювати ці теми, коли наша мова — це мова індивідуалізму з усіма його поняттями та обмеженнями. «Особистість» — це ілюзія, ти ж знаєш. Але ти не можеш збудувати новий дім з уламків старого. Ти не можеш зрозуміти мене повністю за допомогою нинішніх концепцій. Ми отруєні марновірством еґо. Ми не знаємо, що буде правильно, а що неправильно у безкорисливому суспільстві майбутнього, не знаємо, що і як відчуватимемо. Тому насамперед ми повинні знищити еґо. Ось
