Джерело - Айн Ренд

Адвокат заспокоївся:

— Міс Франкон, чи поясните ви свою позицію?

— Ви ж чули пояснення від усіх свідків на цьому процесі.

— Отже, я розумію, що ви погоджуєтеся з попередніми показами?

— Цілком. Навіть більше за людей, які свідчили. Вони були дуже переконливими свідками.

— Чи ви… могли б висловлюватися зрозуміліше, міс Франкон? Просто скажіть, про що ви говорите?

— Про те, що сказав містер Тухі: цей храм загрожує нам усім.

— О, розумію…

— Містер Тухі дуже добре все второпав. Чи повинна я це пояснити — власними словами?

— Безумовно.

— Говард Рорк збудував храм людського духу. Він бачить людину сильною, гордою, чистою, мудрою та безстрашною. Він вважає, що людина здатна на героїзм. І він побудував такій людині храм. Храм — це місце, де людина має відчувати піднесення. Він вважає, що піднесення виникає від усвідомлення відсутності власних провин, бачення істини і досягнення її, життя у прагненні досягти меж своїх можливостей, не соромлячись і не маючи причин для сорому, у здатності оголити себе на сонячному світлі. Він думав, що піднесення — це радість, і що цю радість закладено в людині від народження. Він думав, що цей храм, збудований як місце для людини, священний. Ось що Говард Рорк думав про людину і духовне піднесення. Але Еллсворт Тухі сказав, що цей храм пам'ятник глибокій ненависті до людства. Еллсворт Тухі сказав, що задля духовного піднесення треба перелякатися до втрати глузду, впасти ниць і плазувати. Еллсворт Тухі сказав, що найвищий людський чин — це усвідомлення власної нікчемності й благання прощення. Еллсворт Тухі сказав, що аморально заперечувати факт, що людина — це істота, якій потрібно пробачення. Еллсворт Тухі побачив, що ця споруда належить людині та землі — і Еллсворт Тухі сказав, що ця споруда плазує на животі у багнюці. Прославляти людину, сказав Еллсворт Тухі, — це означає прославляти блудливе задоволення плоті, тому що реальність духу для людини перебуває поза межами досяжності. Щоб досягти цієї реальності, сказав Еллсворт Тухі, людина мусить по-жебрацькому вклякнути. Еллсворт Тухі обожнює людство.

— Міс Франкон, ми не обговорюємо містера Тухі, тому якщо ви не дотримуватиметеся…

— Я не обвинувачую Еллсворта Тухі. Я обвинувачую Говарда Рорка. Будівля, як-то кажуть, повинна вписуватися у своє оточення. Для якого світу Рорк збудував свій храм? Для яких людей? Роззирніться довкола. Ви можете собі уявити храм, який стане священною оправою для містера Гоптона Стоддарда? Для містера Ролстона Голкомба? Для містера Пітера Кітінґа? Дивишся на них усіх, ненавидиш Еллсворта Тухі чи клянеш Говарда Рорка за невимовну наругу, що він її спричинив? Еллсворт Тухі має рацію: цей храм є блюзнірством, але так, як він це подав. Гадаю, містер Тухі це знає. Коли бачиш, як людина кидає бісер свиням, не дістаючи натомість навіть свинячої відбивної, — мимохіть починаєш обурюватися не на свиней, а на людину, яка замало цінує свій бісер, що добровільно жбурляє його у лайно, слухаючи натомість цілий концерт зі свинячого рохкання, записаний судовою стенографісткою.

— Міс Франкон, навряд чи ці свідчення можна назвати доречними чи прийнятними…

— Дозвольте свідку продовжити, — несподівано озвався суддя. Йому було нудно, до того ж — подобалося дивитися на Домінік. Окрім того, він бачив, що аудиторія теж дістає задоволення, збуджено очікуючи скандалу, хоча її симпатії, однак, залишалися на боці Гоптона Стоддарда.

— Ваша честь, здається, ми стаємо свідками непорозуміння, — пробуркотів адвокат. — Міс Франкон, на чию користь ви свідчите? На користь містера Рорка чи містера Стоддарда?

— На користь містера Стоддарда, звісно. Я пояснюю причини, чому містер Стоддард повинен виграти цю справу. Я заприсяглася казати правду.

— Далі, — мовив суддя.

— Усі свідки казали правду. Але не всю правду. Я лише заповнюю прогалини. Вони говорили про загрозу й ненависть. І вони мали рацію. Храм Стоддарда загрожує багато чому. Якщо дозволити йому існувати, ніхто не наважиться подивитися на себе в дзеркало. А це жорстоко стосовно людей. Просіть у людей що завгодно. Вимагайте в них багатства, слави, любові, брутальності, вбивства, самопожертви. Але не вимагайте від них самоповаги. Вони зненавидять вас усією душею. Що ж, їм краще знати. У них є на те причини. Звісно, вони не зізнаються, що ненавидять вас. Вони скажуть, що це ви їх ненавидите. Вважаю, так воно і є. Вони знають, які за цим ховаються почуття. Такі ось люди. Тому навіщо ставати мучеником заради неможливого? Навіщо будувати для світу, якого не існує?

— Ваша честь, я не бачу, як це стосується до…

— Я ж свідчу на вашу користь. Я доводжу, чому вам слід дослухатися до Еллсворта Тухі, якого ви й так слухаєте. Храм Стоддарда потрібно зруйнувати вщент. Не заради того, щоб порятувати людей від нього, а заради того, щоб порятувати його від людей. Утім яка різниця? Містер Стоддард перемагає. Я цілком згодна з усім, що тут відбувається, крім одного. Не думаю, що це треба оминути. Зруйнуймо храм, але не вдаваймо, що здійснюємо акт справедливості. Зізнаймося собі, що ми молі[11] й нам не до вподоби гірські вершини. Або, можливо, ми лемінги — гризуни, які пливуть назустріч власній смерті. Я чудово розумію, що я така ж нікчема, як Говард Рорк. І це був мій храм Стоддарда — перший і останній, — вона вклонилася судді. — Це все, ваша честь.

— Свідок ваш, — буркнув адвокат до Рорка.

— У мене немає запитань до свідка, — відповів той.

Домінік зійшла з трибуни.

Адвокат вклонився лаві присяжних і сказав:

— У позивача нема запитань.

Суддя повернувся до Рорка і жестом запросив його продовжити.

Рорк підвівся і підійшов до суддівського столу, тримаючи в руці коричневий конверт. Він витягнув із конверта десять фотографій і поклав їх перед суддею. Він сказав:

— Захист більше не має аргументів на свою користь.

13

Гоптон Стоддард виграв справу.

Еллсворт Тухі написав у своїй колонці: «Містер Рорк приволік у приміщення суду Фріну,[12] але йому це не зарадило. Ми ніколи не повіримо її словам».

Рорку довелося оплатити витрати на перебудову храму. Він відмовився подавати апеляцію. Гоптон Стоддард оголосив, що храм перебудують на притулок його імені для дітей із відхиленнями у розвитку.

Наступного дня після закінчення судового процесу Алва Скаррет переглядав верстку рубрики «Ваш дім», і йому затамувало подих: колонка складалася переважно зі свідчень Домінік у суді. Її свідчення вже цитували в статтях, присвячених процесу, але тільки найневинніші висловлювання. Алва Скаррет поквапився до її кабінету.

— Дорогенька, дорогенька, дорогенька, — проторохтів він, — ми не можемо це надрукувати.

Вона подивилася на нього порожнім