Джерело - Айн Ренд
— Моя люба, це зовсім не подібно на тебе. Зовсім.
Вона безпорадно похитала головою:
— Я знаю.
— Що сталося?
Вона мовила, ледве ворушачи губами та роздивляючись свої черевики:
— Мабуть, дядьку Еллсворте, я ні на що не годжуся. — Вона підвела на нього очі. — Я страшенно нещасна.
Він мовчки, лагідно і щиро дивився на неї. Вона прошепотіла:
— Ви розумієте?
Він кивнув.
— Ви не гніваєтеся на мене? Не зневажаєте мене?
— Моя люба, як я можу?
— Я не хотіла це казати. Навіть собі. Не лише сьогодні, а й значно раніше. Але дозвольте мені все це сказати, не лякайтесь, я мушу це сказати. Це наче сповідь, до якої я колись ходила — о, не думайте, що я повернуся в минуле, я знаю, що релігія — це лише… засіб класової експлуатації. Не думайте, що я підведу вас, коли ви так добре мені все пояснили. Я не сумую за церквою. Але мені потрібно, щоб хтось мене вислухав.
— Кеті, люба, спершу скажи, чому ти така перелякана? Ти не повинна боятися. Принаймні не мене. Просто розслабся, будь собою і скажи мені, що сталося.
Вона вдячно подивилася на нього.
— Ви… такий чулий, дядьку Еллсворте. Саме цього мені не хотілося казати, але ви вгадали. Я перелякана. Бо, розумієте, ви щойно сказали — бути собою. А я найбільше боюся бути собою. Адже я грішна.
Він засміявся, не глумливо, а тепло, тоном, що заперечував її заяву. Але вона не всміхнулася.
— Ні, дядьку Еллсворте, це правда. Спробую пояснити. Знаєте, я із самого малечку завжди хотіла чинити правильно. Раніше я думала, що так усі роблять, але зараз думаю, що ні. Деякі люди намагаються щосили, навіть якщо припускаються помилок, а іншим це байдуже. Мені ніколи не було байдуже. Звісно, знаю, що я посередність, але це дуже поважна проблема — добро і зло. Але я начебто тямила, що таке добро, — мірою свого розуміння, — і справді докладала зусиль, щоб чинити добре. Це саме те, що повинні робити всі, чи не так? Мабуть, це звучить для вас як маячня.
— Ні, Кеті. Кажи далі, моя люба.
— Добре, я завжди знала, що бути егоїсткою — погано. Я була впевнена в цьому. Тому намагалася нічого не вимагати для себе. Коли Пітер зникав на місяці… Ні, гадаю, ви цього не схвалюєте…
— Чого, люба?
— Пітера і мене. Наших із ним стосунків. Тому я не говоритиму про це. Хай там як, це вже не має значення. Тепер ви розумієте, чому я так раділа, оселившись із вами? Ви наблизилися до ідеалу безкорисливості більше, ніж будь-хто інший. І я завжди намагалася наслідувати вас. Саме тому я обрала соціальний фах. Насправді ви ніколи не радили, де мені працювати, але я подумала, що вам це до вподоби. Не запитуйте, чому я так вирішила — це не можна пояснити, я зрозуміла це лише зі слів, що ви їх мимохіть мовили. Я дуже завзято почала працювати. Я вважала, що джерело всіх нещасть — в егоїзмі, та що справжнє щастя можна знайти, лише присвятивши себе іншим. Ви так казали. Стільки людей так казали. Усі видатні особистості в історії казали це протягом століть.
— І?
— Погляньте лише на мене.
Його обличчя на мить знерухоміло, а потім він весело усміхнувся і сказав:
— А що з тобою не так, любонько? Крім того, що на тобі розпаровані панчохи, і ти могла б охайніше накладати косметику?
— Не насміхайтеся, дядьку Еллсворте. Будь ласка, не насміхайтеся з мене. Я знаю, ви скажете, що ми повинні не втрачати здатності сміятися з усього, а надто із себе самих. Але я не можу.
— Я не сміятимусь, Кеті. То що ж сталося?
— Я нещасна. Я нещасна так жахливо, потворно, непристойно та огидно, що видаюся собі… нечистою. І нечесною. Я боюся думати про це, боюся подивитися на себе. І це погано. Я стаю… лицеміркою. А я завжди хотіла бути чесною із собою. Але я не така, не така, не така!
— Стривай, моя люба. Не кричи. Тебе почують сусіди.
Вона потерла долонею чоло, похитала головою і прошепотіла:
— Вибачте… Зі мною все буде добре…
— Але ж, сонечко, чому ти така нещасна?
— Я не знаю. Не розумію цього. Наприклад, я організувала курси для вагітних у Кліффордському центрі — це була моя ідея, — зібрала кошти, знайшла викладача. Курси дуже популярні. Я кажу собі, що повинна радіти з цього. Але не радію. Мені це байдуже. Я сідаю і вмовляю себе: це ж ти домовилася, щоб дитину Марії Ґонзалес всиновила хороша родина — тож радій. І нічого не відчуваю. Якщо бути чесною із собою, треба визнати, що єдина емоція, що я її відчуваю протягом багатьох років — це втома. Не фізична втома. Просто втома. Це наче… наче в мені не залишилося здатності відчувати.
Вона зняла окуляри, мовби подвійний бар'єр її та дядькових окулярів перешкоджав їй пробитися до нього. Вона заговорила тихіше, наче слова давалися їй через силу:
— Але це ще не все. Є дещо гірше. Зі мною коїться щось жахливе. Дядьку Еллсворте, я починаю ненавидіти людей. Я починаю ставати жорстокою, зарозумілою і дріб'язковою, якою ніколи досі не була. Я потребую від людей вдячності… Я вимагаю вдячності. Я вдоволена, коли мешканці нетрів вклоняються, підлабузнюються і принижуються переді мною. Мені подобаються лише послужливі люди. Якось… я сказала одній жінці, що вона не цінує того, що люди роблять для таких покидьків, як вона. Згодом я кілька годин проплакала, так мені було соромно. Я починаю дратуватися, коли люди сперечаються зі мною. Мені починає здаватися, що вони не мають права на власну думку, що я знаю найкраще, що останнє слово повинно бути за мною. Ми дуже непокоїлися через одну дівчину, тому що вона зустрічалася із вродливим хлопцем із поганою репутацією, і я тижнями мучила її, переконуючи, що вона матиме проблеми, тому повинна його покинути. Але вони одружилися і зараз це найщасливіша пара в околиці. Думаєте, я зраділа? Ні, я відчуваю лють і ледве стримую роздратування, коли зустрічаю
