Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
НАШ ДРУГ НА ГАЛАПАГОСЬКИХ ОСТРОВАХ
Коли померла моя дорога тітуся, письменниця Богуміла Яндова-Стршешовицька, ми з дружиною, поетесою Генрієттою Зейдловою-Хрудимською, вибрались у подорож довкола світу, сподіваючись заглушити біль від тяжкої втрати чаром стількох нових глибоких вражень. Під час тієї подорожі ми відвідали далекі, овіяні подихом багатьох легенд Галапагоські острови. Маючи тільки дві години часу, ми використали їх на прогулянку берегами цих пустельних островів.
— Глянь, як чудово заходить сонце, — сказав я дружині. — Неначе весь небосхил тоне в повені з золота й крові!
— Ви чех, шановний добродію? — несподівано промовив хтось позад нас правильною, чистою чеською мовою.
Ми зчудовано обернулися, але не побачили нікого; там тільки сиділа на камінні велика чорна саламандра й держала в руці щось схоже на книжку. Під час своєї подорожі довкола світу ми вже бачили кількох саламандр, але ще не мали нагоди розмовляти з ними. А тому ласкавий читач зрозуміє, як ми здивувалися, зустрівши на такому пустельному узбережжі саламандру, та ще й почувши запитання нашою рідною мовою.
— Хто тут говорив? — вигукнув я по-чеському.
— Це я насмілився, добродію, — відповіла саламандра, шанобливо підвівшись. — Я вперше в житті почув чеську мову й не міг стриматись.
— Як це так, що ви вмієте говорити по-чеському? — вражено спитав я.
— Оце щойно я розважався, відмінюючи неправильне дієслово «бути», — відказала саламандра. — Це дієслово в усіх мовах неправильне.
— Як, де й навіщо ви навчились чеської мови? — допитувався я.
— Мені випадково попала до рук ця книжка, — відповіла саламандра й простягла мені книжку, яку тримала в руці; то була «Чеська мова для саламандр», і сторінки її мали на собі сліди частого й ґрунтовного вжитку. — її прислали сюди в партії книжок для навчання. Я міг би вибрати собі «Геометрію для старших класів середньої школи», «Історію бойової тактики», «Провідник по Доломітових печерах в Альпах» або «Засади біметалізму». Одначе я віддав перевагу цій книжці, і вона стала моїм найлюбішим другом. Я вже знаю її всю напам’ять, і все ж знаходжу в ній нові й нові джерела розваги й знань.
Моя дружина і я висловили свою щиру радість і подив, що в нього така правильна і навіть більш-менш розбірлива вимова.
— На жаль, тут я не маю з ким порозмовляти по-чеському, — скромно провадив наш новий знайомий, — і тому навіть не певен, як буде орудний відмінок множини від слова «гроші»: «грошима» чи «грішми»!
— «Грошима», — відповів я.
— Ні, «грішми»! — зразу поправила мене дружина.
— А чи не скажете ви мені, з. вашої ласки, — із жвавим зацікавленням спитав наш милий співрозмовник, — що нового в стовежій матінці Празі?
— Прага розростається, друже, — відповів я, потішений таким інтересом, і в кількох словах змалював йому розквіт нашої золотої столиці.
— Яка радісна звістка! — з неприхованим задоволенням провадила саламандра. — А чи висять іще на Мостовій вежі голови страчених чеських панів?* (*Після поразки чехів у бою на Білій Горі під Прагою (1620) були страчені двадцять сім проводирів чеського антигабсбурзького повстання. Голови страчених дворян були вивішені на Старомеській вежі Карлового мосту.)
— Давно вже не висять, — сказав я, трохи (признаюся щиро) сторопівши від такого запитання.
— Ох, як жаль! — зауважила симпатична саламандра. — Це ж була рідкісна історична пам’ятка! Яка шкода, що стільки знаменитих пам’яток загинуло під час Тридцятилітньої війни! Коли не помиляюся, тоді чеська земля була перетворена в пустелю, скроплену кров’ю і слізьми. Ще маємо щастя, що тоді не загинув родовий відмінок при запереченні. У цій книжці написано, що він відмирає. А мені було б дуже шкода його, добродію.
— То вас цікавить і наша історія! — зраділо вигукнув я.
— Ще б пак, добродію, — запевнила саламандра. — Особливо поразка під Білою Горою і трьохсотрічна неволя. Я багато читав про них у цій книжці. Ви, напевне, дуже пишаєтеся своєю трьохсотрічною неволею! То були великі часи, добродію!
— Так, то були тяжкі часи, — підтвердив я. — Часи утисків і горя.
— І ви стогнали? — з жадібним інтересом спитав наш новий знайомий.
— Стогнали, невимовно страждаючи під ярмом жорстоких гнобителів.
— Я дуже радий, — зітхнула з полегкістю саламандра. — В моїй книжці саме так і написано. Мені дуже приємно, що це правда. Це чудова книжка, добродію, краща, ніж «Геометрія для старших класів середніх шкіл». Як би мені хотілось побувати на тому історичному місці, де стратили чеських панів, і на інших уславлених місцях жорстокого безправ’я!
— Ну то приїздіть до нас, — запросив я його від щирого серця.
— Дякую за ласкаве запрошення, — вклонилася саламандра. На жаль, я не настільки вільний у своїх вчинках…
— А ми вас купимо! — вигукнув я. — Тобто… ми можемо дати оголошення й зібрати в Чехії кошти, що дали б вам змогу…
— Дякую якнайщиріше, — прожебонів наш приятель, видимо зворушений. — Але я чув, що влтавська вода нездорова. Розумієте, ми в річковій воді хворіємо на тяжкий пронос. — Потім на хвильку замислився й додав: — Та й садочок мій мені шкода залишати.
— Ах, — вигукнула моя дружина, — я теж завзята садівниця! Я була б вам дуже вдячна, якби ви показали нам витвори тутешньої флори!.
— З превеликою радістю, ласкава пані, — відказала саламандра, чемно вклонившись. — Коли тільки вам не вадить те, що мій садочок під водою.
— Під водою?
— Так, на двадцятиметровій глибині.
— І які ж квіти ви там вирощуєте?
— Морські анемони, — відповів наш друг, — кілька рідкісних видів. А також морські зірки й морські огірки, не кажучи вже про коралові кущі. «Щастен той, хто для вітчизни хоч одну зростив троянду», — як сказав поет*. (*Рядки з поеми чеського поета Франтішека Ладислава Челакрвського (1799–1852) «Стопелюсткова троянда».)
На жаль, нам уже час було прощатися, бо пароплав дав сигнал до відплиття.
— Що б ви хотіли передати, пане… пане… — я затнувся, не знаючи, як зветься наш славний приятель.
— Я звусь Болеслав Яблонський*, — зніяковіло підказала саламандра. — По-моєму, це чудове ім’я, добродію. Я вибрав його собі зі своєї книжки. (*Болеслав Яблонський (псевдонім Карела Еугена Тупого, 1813–1881) — чеський поет, автор сентиментальних віршів і дидактично-моралізаторських творів.).
— То що б ви, пане Яблонський, хотіли передати нашому народові?
Саламандра на хвилинку замислилась.
— Перекажіть своїм землякам… — нарешті промовила вона глибоко зворушено, — перекажіть їм… хай не вдаються знов у давні слов’янські чвари… і хай зберігають у вдячній пам’яті Ліпани*, а особливо Білу Гору! Бувайте здорові, кланяюсь низенько, — докінчила вона, насилу
